Соломія Крушельницька

       У перше двадцятиріччя ХХ ст. Соломія Крушельницька завоювала світову славу. Вона вважалася найкращим сопрано слов’янського походження тих часів. Слава про неї йшла по всіх країнах Заходу. Її оперний репертуар – це 63 партії, 30 з яких опери італійських композиторів.
       Успішно розпочавши свою кар’єру прем’єрою в опері Г. Доніцетті Фаворитка в ролі Леонори у Львівській опері у 1893 р., пізніше в партії Сантуцци (Сільська честь П. Масканьї), С. Крушельницька, виїхавши на навчання до Італії, за короткий час опанувала величезний репертуар. 1894 р. Аїда, Трубадур, Бал-маскарад, Д. Верді, Африканка Д. Мейєрбера, Фауст Ш. Гуно, Галька С. Монюшка; 1895 р. - Манон Леско Ж. Массне, Гугеноти Д. Мейєрбера, Маріон Делорм А. Понкіеллі, Сила долі Д. Верді; 1897 р. – Джоконда А. Понкіеллі, Отелло Д. Верді, Тангейзер, Лоенгрін Р. Вагнера, Дочка кардинала Ф. Галеві, Богема Д. Пуччіні; 1898-1902 рр., сезон у Варшаві – Валькірія Р. Вагнера, Ернані, Дон Карлос Д. Верді, Демон А. Рубінштейна, Вертер Ж. Массне, Тоска Д. Пуччіні, Фра-Диявол Д. Обера, Марія де Роган Г. Доніцетті, Севільський цирульник Д. Россіні, Євгеній Онєгін, Пікова дама П. Чайковського, Геро і Леандро Л. Манчінеллі; 1904 р. – Адріана Лекуврер Ф. Чілеа; 1905 р. – Саломея Р. Штрауса.
       Вона співала з величезним успіхом у Варшаві, Петербурзі, Львові, Парижі, у всіх театрах Італії – Неаполі, Римі, Мілані, Брешії (де врятувала Мадам Баттерфляй Д. Пуччіні), тріумфально виступала в Португалії, Єгипті, Алжирі, Іспанії, Аргентині, Бразилії. Співпрацювала з Артуро Тосканіні і Леопольдо Муньоне; її любили і поважали, скрізь вона мала численних друзів і прихильників. Соломія Крушельницька володіла найширшим репертуаром, яким можна тільки пишатися. Гідним подиву є те, що після Валькірії Р. Вагнера вона вільно співає у Лорелеї А. Каталані, після Мефістофеля А. Бойто - у Мадам Баттерфляй Д. Пуччіні, після Трістана Р. Вагнера - в Адріані Лекуврер Ф. Чілеа, Аїді Д. Верді або Саломеї Р. Штрауса і навіть не помічає цих змін, бо цілковито поринає у створений нею самою чарівний світ співу та гри. У 1906-1907 рр. з її репертуару починають зникати твори жанру Grand Opera, а також опери самого Д. Верді. Останній виступ в Аїді відбувся в Буенос-Айресі в 1907 р. Головна увага співачки спрямовується на опери Мефістофель А. Бойто, Лорелея А. Каталані, Отелло Д. Верді, особливо на опери Р. Вагнера (Лоенгрін, Валькірія) та Р. Штрауса (Електра). Ця орієнтація на твори сучасних композиторів дістала схвалення публіки. З великим успіхом пройшли її виступи в опері Луїза Г. Шарпантьє (Буенос-Айрес, 1910 р.) і в прем’єрі Федри Піццетті (в театрі Ла Скала, 1915 р.). Це був її останній виступ в міланському театрі Ла Скала. Протягом наступних п’яти років співачка ще виступала в Монте-Карло і Лісабоні. Останніми виступами у Лорелеї та Лоенгріні у театрі Сан-Карло в Неаполі у 1920 р. Соломія Крушельницька завершила свій тріумфальний хід сценами Європи і в зеніті слави вирішила зійти з оперної сцени. З цього часу вона присвятила себе концертній діяльності і в 1923 р. розпочала концертні турне по Європі, а потім і по Америці. В її репертуарі були найрізноманітніші за формами і жанрами твори багатьох композиторів різних епох і народів: від Д. Монтеверді до Ц. Франка, від В.А. Моцарта до М. Мусоргського і своїх сучасників І. Піццетті, Респігі, М. Кастельнуово-Тедеско, С. Рахманінова, М. Лисенка. Велике місце в її репертуарі займали пісні народів світу. І завжди велика співачка включала до своїх програм українські пісні, твори українських композиторів, якими закінчувала майже кожен свій концерт.        Повернувшись до Львова у 1939 р., незважаючи на похилий вік і стан здоров’я, вона виступала з сольними концертами. Останній з них відбувся коли їй було 77 років.
       Звичайно, в її репертуарі переважали твори італійських композиторів. Італія стала її другою Батьківщиною, її другою любов’ю. Діставши дар від Бога – великий талант, а від свого музикального народу – любов до пісні, вона, завдяки своїй працьовитості, здобула в Італії прекрасну школу і можливість реалізувати себе – зробити тріумфальну кар’єру. Соломія Крушельницька у своїй артистичній діяльності була справжнім феноменом багатогранності.
       Серед об’ємного репертуару С. Крушельницької, крім всесвітньо відомих опер, є твори італійських композиторів, мало або зовсім невідомі навіть на їх Батьківщині. Інформація про багатьох відсутня у доступній українським музикантам літературі. Подаємо основні відомості про опери таких авторів: А. Понкіеллі, А. Бойто, Л. Манчінеллі, А. Каталані, Ф. Чілеа, У. Джордано, В. Ньєккі, Л. Філіазі, І. Піццетті, Т. Монтефйоре.
       Амількаре Понкіеллі (31. VIII. 1834 р., Падерно Фасоляро – 16. І. 1886 р., Мілан). Належить до епігонів епохи романтизму. Студіював у консерваторії в Мілані. Спочатку був органістом в Кремоні, потім диригентом оркестру в Піаценсі. В 22 роки пише свою першу оперу Наречені (I promessi sposi), але тільки опера Литвини (I Lituani) на основі Конрада Валенрода А. Міцкевича, принесла йому визнання. Світову славу здобула Джоконда, поставлена в 1886 р. В 1881 р. – органіст і керівник хору при катедрі в Бергамо; в 1883 р. – професор композиції в консерваторії в Мілані. До його учнів належав Д. Пуччіні.
       Серед його опер тільки Джоконда утрималася в оперному репертуарі до сьогодні. Джоконда. Опера на 4 дії. Лібрето Тобіо Горріо (Арріго Бойто) за твором В. Гюго Angela, tyrana Padwy. Прем’єра відбулася в Мілані 8. IV. 1876 р.
Дійові особи: Джоконда, вулична співачка – сопрано; її мати, сліпа – альт; Енцо Грімальдо – тенор; Ельвізе Бадоеро – керівник Венеціанської Ради Десяти – бас; Лаура, його жінка – мецосопрано; Барнаба, шпигун інквізиції – баритон; Цуане, весляр – бас; Ізеко, письменник – тенор; Пілот – бас; веслярі, дами, венеціанська шляхта, народ.
Дія відбувається у Венеції в XVII ст.
Дія І. У святковий день відбувається традиційна регата на Великому каналі у Венеції. Шпигун Ради десяти Барнаба прагне завоювати прихильність співачки, красуні Джоконди. Він переконує всіх, що сліпа мати Джоконди є чаклункою, і це вона спричинилася до поразки весляра Цуана у щойно закінчених змаганнях. Ані Джоконда, ані її коханий Енцо, не можуть захистити бідну жінку від гніву розлюченого натовпу. На щастя з’являється Ельвізе Бадоеро зі своєю дружиною Лаурою. Вона просить чоловіка захистити матір Джоконди. Ельвізе погоджується. Незряча дякує своїй визволительці і в знак вдячності дарує їй вервицю, яка має принести щастя і захистити від злої пригоди (арія Voce do donna). Всі залишають площу і йдуть до храму. До зануреного в думки Енцо підходить Барнаба і говорить, що впізнав його. Енцо не той, за кого себе видає, а аристократ Генуї, князь di Santofior – ворог венеціанської республіки. Барнабі також відомо, що Енцо знав і кохав Лауру ще до того, як вона стала дружиною Ельвіза, і тепер, спостерігаючи за поведінкою обох, переконався, що ця любов не згасла. Він обіцяє Енцо, що ввечері привезе Лауру на його корабель і допоможе їх спільній втечі з Венеції, зізнається, що робить це не з симпатії до Енцо, якого ненавидить, а для особистої вигоди, бо надіється, що після від’їзду Енцо здобуде Джоконду (дует Енцо Грімальдо і Барнаби). Однак щирість Барнаби є неповною. Він прагне розповісти Джоконді про зраду її коханого і одночасно планує вбивство Енцо. Після відходу Енцо Барнаба диктує листа письменнику до Ельвіза, розкриваючи йому план втечі Енцо і Лаури (монолог O monumento!). Через площу пробігає веселий натовп у масках; голос закликає вірних на вечірню молитву. На площі залишаються тільки Джоконда з матір’ю. Дівчина підслухала Барнабу, коли той диктував листа до Ельвіза, і тепер у розпачі від зради коханого.
Дія ІІ. Ввечері на кораблі Енцо Hekate з’являється перебраний рибалкою Барнаба. Забавляючи моряків жартами і піснею, шпигун спостерігає за чисельністю команди і озброєнням корабля (баркарола Escator, affonda l’esca). На корабель приходить Енцо і відпускає моряків на заслужений відпочинок, мріючи про близьке щастя поруч з коханою Лаурою (арія Cielo e mar). З’являється Лаура, яку привіз у човні Барнаба. Закохані освідчуються в коханні і планують втечу (дует Laggiu nelle nebbie remote). Енцо відходить, щоб розпочати приготування до від’їзду. Лаура клякає перед образом Мадонни (арія Itella del Marinar), просить допомоги і опіки. Тут застає її Джоконда (дует L’amo come il fuegor del creato). Знавіснівши від гніву і ревнощів, вона хоче вбити суперницю кинджалом, але зауважує в її руках вервицю своєї матері, якій Лаура недавно врятувала життя. Джоконда віддає Лаурі плащ і маску та наказує весляру відвезти її в безпечне місце. В цей час припливають човни – це спішить у бажанні помсти Ельвізе на чолі озброєних венеціанців. Не бажаючи потрапити в неволю, Енцо підпалює корабель і в останню хвилину кидається з корабля в море. Дія ІІІ. Картина 1. Ельвізе, бажаючи помститися за наругу над своєю честю, вирішує, що невірна жінка мусить померти (арія Si morir ella de). Він вручає Лаурі ампулу з отрутою і наказує випити її ще до закінчення пісні гондольєрів (дует Bella cosi madonna). Ельвізе виходить. Вбігає Джоконда, підмінює ампулу з отрутою на іншу, зі снодійним засобом. Лаура не довіряє суперниці, але розуміє, що це її останній шанс. Повертається Ельвізе. Побачивши дружину, що нерухомо лежить на ложі, він переконаний, що Лаура мертва.
Картина 2. У прекрасному бальному залі Ельвізе, приймаючи численних гостей, наказує на їх честь виступити балету (Танець годин). Забава триває, коли входить Барнаба і тягне за собою сліпу матір Джоконди. Стара жінка благає змилуватися над нею, бо не вчинила нічого поганого: вона лише молилася біля ложа мертвої Лаури. Вражені гості замовкають. Звучить похоронний дзвін. Коли Ельвізе визнає, що сам спричинився до смерті дружини, Енцо кидається на нього з кинджалом, але охоронці схоплюють його. Джоконда, усвідомлюючи, що все втрачено, підходить до Барнаби і обіцяє йому себе, якщо він звільнить Енцо. Дія IV. У руїнах палацу на острові Джудекка Джоконда поринула в сумні думки. Життя вже не має для неї сенсу, вона хоче лише врятувати Лауру і Енцо, а потім покінчити з собою (арія Suicidio). Два веслярі вносять тіло Лаури. Згодом з’являється Енцо, звільнений Барнабою. Він також нічого не прагне, тільки померти на труні Лаури. І тут перед ним встає Лаура, що збудилася з летаргічного сну. Закохані падають в обійми, після чого стають на коліна перед Джокондою і дякують за те, що вона врятувала їм життя. Джоконда великодушно відмовляється від Енцо, відпроваджує закоханих до човна і вказує шлях, де не досягне їх помста Ельвізо. Коли ж приходить Барнаба за належною йому нагородою, Джоконда витягає кинджал і зі словами Ти прагнув лише мого тіла – то маєш його, вбиває себе.
       Опера Джоконда А. Понкіеллі була по-різному оцінювана – в залежності від змін смаків і естетичних поглядів; то нею захоплювалися, то недооцінювали. Музиці закидали відсутність глибини і насиченість зовнішніми ефектами, критикували зміст, надто ускладнений і неправдоподібний сюжет, насичений брутальними ситуаціями. З іншого боку, захоплювалися надзвичайною мелодійністю опери, майстерно відпрацьованими сольними номерами, широкими можливостями для солістів, режисерів і художників. Не знайшовши повного визнання у композиторів і критиків, Джоконда здобула популярність серед публіки і співаків. (У головних ролях тріумфували Енріко Карузо, Тітта Руффо, Лео Слезак, Бенеаміно Джильї). Соломія Крушельницька співала Джоконду в Одесі в 1896 р., у Варшаві в 1898-1902 рр. У Петербурзі італійський глядач писав про виступ Соломії Крушельницької: … видатна артистка взяла участь у Джоконді, де її гра досягла неперевершених висот. Виняткові вокальні здібності у поєднанні з надзвичайної сили драматичним мистецтвом роблять її чудовою виконавицею складного драматичного типажу. Кожний епізод вистави потрясав аудиторію і викликав гарячі оплески, а сцена самогубства героїні в останній дії довела до шалу. (Соломія Крушельницька виконувала головну роль ще в одній опері А. Понкіеллі Маріон Делорм).
Арріго Бойто (24. ІІ. 1842 р., Падуя – 20. VI. 1918 р., Мілан). Італійський поет і оперний композитор. Син італійського художника-мініатюриста і польки Жозефіни Радолінської. Музикант, літератор, знавець багатьох мов - класичних і сучасних. У молодості (1862-1869 рр.) багато подорожував до Франції, Німеччини, Бельгії, Англії, Польщі. Музичну освіту здобував у консерваторії в Мілані (у А. Маццукато). Брав активну участь у музичному житті Італії. Як солдат-доброволець пішов до революційної армії Гарібальді. Був дуже цікавою постаттю в артистичному житті другої половини ХІХ ст. З трьох його опер: Мефістофель за Фаустом В. Гете (1868 р., Мілан), Нерон (1924 р., Мілан; в редакції А. Тосканіні поставлена в Ла Скала), Ода мистецтву (Oda all’arte), лише перша утрималася в репертуарі. Його твори не відразу мали успіх. Лише після його смерті вони отримали визнання. До цього спричинився А. Тосканіні, організувавши у 1947 р. фестиваль творів А. Бойто за участю найвидатніших виконавців. А. Бойто є автором багатьох оперних лібрето: Отелло і Фальстафа Дж. Верді, Джоконди А. Понкіеллі, Гамлета Фаччо та ін. Він переклав на італійську мову лібрето опер Трістан і Ізольда Р. Вагнера та Руслан і Людмила П. Чайковського. Свої поетичні твори (Libro dei versi, Re Orso) підписував псевдонімом Tobia Gorrio.
       У музичній творчості спирався на деякі принципи музичних драм Р. Вагнера. Мефістофель. Опера на 4 дії з прологом та епілогом. Власне лібрето за Фаустом В. Гете. Прем’єра відбулася 5. ІІІ. 1868 р. в Мілані. Дійові особи: Мефістофель – бас; Фауст – тенор; Вагнер, молодий студент – тенор; Маргарита – сопрано; Марта – альт; Єлена Троянська – сопрано; Нерей – тенор; Панталіс – мецосопрано; містичний хор, ангели, селяни, студенти, воїни, чарівниці, німфи, фавни.
Дія відбувається в часи середньовіччя та античності.
Пролог. Серед звучання срібних труб, серед грому і блискавки звучать ангельські співи на честь величі Бога. Ave Signor (Хвала Тобі, Боже) співає хор ангелів. Хвала тобі повторює, з’явившись серед хмар, Мефістофель. Володар пекла насміхається з Божих діл, глузує над найвищим божим створінням – людиною, певний своєї влади над нею, певний, що будь-хто підкориться його волі. В космічній суперечці між Богом і дияволом згадується ім’я Фауста. Якщо його душу опануєш, - говорить Божий голос, який в опері доручений чоловічому хору, - тоді лиш доведеш свою мудрість і силу. Мефістофель приймає виклик, впевнений у перемозі.
Дія І. Картина 1. Погідного святкового дня юрба міщан заповнила площу у Франкфурті. Весело бавиться молодь, співаючи і танцюючи в ритмі обертаса, мелодія якого запозичена з польського фольклору. Серед людей з’являється замислений сивий доктор Фауст у товаристві студента Вагнера. До них наближається Мефістофель, перебраний монахом. Цей стрій не вводить в оману мудреця, він відразу впізнає злого Духа, але не лякається його. Фауст і Вагнер залишають площу і йдуть до лабораторії вченого. (Зміни сцени відбуваються на фоні безперервної музики).
Картина 2. Фауст відчуває порожнечу і марність земного буття, його цікавлять лише проблеми науки. Після смерті власна доля його не цікавить (арія Dai campi, dai prati). Він не вірить в існування глибоких цінностей і сенсу життя, не сподівається, що ще щось на цьому світі могло б його захопити. Коли диявол обіцяє відкрити йому всі таємниці світу і показати всі його принади (арія Son lo spirito che nega), Фауст охоче підписує угоду, ціною якої має бути його душа. Однак ставить умову: Тільки тоді буду твій, якщо зробиш так, щоб я визнав якусь хвилину мого життя настільки прекрасною, що захочу, щоб час зупинився. Мефістофель погоджується, і вони разом вирушають у світ.
Дія ІІ. Картина 1. Подібно, як у Фаусті Ш. Гуно, диявол, повернувши мудрецю силу і красу молодості, вводить його в дім прекрасної Маргарити і, забавляючи її подругу Марту, дає можливість Фаусту добитися взаємності дівчини.
Картина 2. Фауст спокусив Маргариту і штовхнув її на страшний злочин. Щоб мати дівчини не перешкодила їм в нічній зустрічі, він порадив Маргариті приготувати сонний напій, але замість невинного снодійного дав їй отруту.
       У чарівну Вальпургієву ніч разом з Мефістофелем помандрував Фауст на гору Бокси, де розпочався несамовитий шабаш злих духів, демонів і чарівниць.Керує цим святом Мефістофель (балада Ecco il mondo). Однак Фауста не перестає мучити думка про Маргариту і спогад про скоєний злочин. Прагнучи поспішити їй на допомогу, він вирушає разом з Мефістофелем в дорогу; оргії демонів тривають і закінчуються широко розбудованою фугою.
Дія ІІІ. Маргарита, яка несвідомо отруїла свою матір, залишена коханим, убила свою дитину. Вона у в’язниці (арія L’altra notte). Фауст запізнився з допомогою, і трагічні події довели нещасну дівчину до божевілля. Побачивши коханого, вона на мить приходить до тями і радісно вітає його, але хвилина щастя триває дуже коротко. Маргарита помирає на руках Фауста, в останню хвилину звертаючись за допомогою до Бога.
Дія IV. Тут відтворюється зміст ІІ частини трагедії В. Гете. Шаман веде тепер Фауста в античний світ, показуючи йому прекрасні постаті німф, фавнів, півбогів, а також найпрекраснішу жінку світу Єлену Троянську. Фауст слухає драматичне оповідання Єлени про перемогу над гордим Іліоном; здобуває також її кохання.
Епілог. І Кохання Єлени також не дає Фаусту щастя. Мандруючи далі світами – по країнах, епохах, серед різних народів, він не знайшов заспокоєння душі, не втамував своїх бажань. З часом у його душі настала зміна. Замість того, щоб проклинати світ і людей, він почав благословляти їх і працювати для їх добра. Зрозумівши, що вічність не є ніцистю, щораз частіше в своїх думках звертається до неба. Нарешті звучать з його вуст слова, яких так довго чекав диявол: О мить, зупинись – ти прекрасна!. Фауст помирає, але помирає, звільнившись від влади і впливу диявола. Даремно бореться Мефістофель за його душу. На мертве тіло Фауста з неба падають рожі – символ прощення і спокути.
       Серед музичних творів, написаних за Фаустом В. Гете, Мефістофель Арріго Бойто посідає одне з чільних місць. Поступаючись вишуканості, мелодичній красі, а також світовій популярності Фаусту Ш. Гуно, Мефістофель А. Бойто є, однак, значно точнішим відтворенням твору В. Гете. Лібретисти Ш. Гуно спиралися виключно на І частину Фауста, до того ж виключаючи з неї багато істотних моментів. Бойто вибудував лібрето своєї опери на цілій трагедії В. Гете, намагаючись зберегти характерну для неї філософсько-мистецьку основу. На перший план у нього вийшла постать Мефістофеля. Ця роль давала прекрасну можливість виявити свій талант, і вокальний, і артистичний, найвідомішим артистам – Ф. Шаляпіну, А. Дідуру та іншим басам.
       Статичність багатьох фрагментів та їх монументальна розбудова наблизили оперу Мефістофель до ораторії. У цій опері-ораторії відчутний великий вплив Р. Вагнера; до найкращих номерів належать великі масові сцени (пролог, пекельний шабаш). Цікавим є включення елементів польського музичного фольклору: обертас в І дії, ритми мазурки в дуеті Фауста і Мефістофеля. Соломія Крушельницька виконувала в Мефістофелі обидві головні жіночі ролі – Маргарити і Єлени.
       Зі спогадів Едуардо Арносі (Аргентина, Буенос-Айрес, 1972 р.): З репертуару С. Крушельницької особливою популярністю серед аргентинської публіки і критиків тих часів користувалась опера Арріго Бойто Мефістофель, в якій вона виконувала обидві головні жіночі ролі. Славетна співачка створювала разючі за своєю протилежністю образи юної, наївної Маргарити і, мов статуя, величної Єлени. Критик газети Ля Пренса назвав Крушельницьку немеркнучою зіркою сучасної італійської опери.
Луїджі Манчінеллі (5. ІІ. 1848 р., Орвіето – 2. ІІ. 1921 р., Рим). Диригент оркестру, композитор, віолончеліст. Отримав базову освіту композитора і диригента за кордоном. Був одним з перших видатних італійських диригентів оркестру, який активно виступав в Болоньї, Римі, а також за кордоном (Мадрид, Лондон, Нью-Йорк, Буенос-Айрес). Дебютував у 1874 р. в м. Перуджа в Аїді. Виступав у найбільших театрах світу, в т. ч. Метрополітен-опера 1893-1902 рр.; Ковен-Гарден 1888-1905 рр.; Колон, Буенос-Айрес, 1906-1912 рр. А. Манчінеллі високо цінували Д. Верді, А. Бойто, Р. Вагнер, який назвав його Гарібальді диригентів. Виконавське мистецтво А. Манчінеллі вражало імпровізаційністю, пристрасним темпераментом, гнучкістю і свободою. Згодом він присвятив себе німецькій симфонічній музиці, музичному театру Р. Вагнера. Менші успіхи мав як композитор, не дивлячись на підтримку видавництва Рікорді. Писав музику до кінофільмів.
Твори: ліричні опери Ізора з Провенци. Опера на три дії. Лібрето А. Цапардіні за романом В. Гюго Легенда віків (Болонья, Teatro Comunale, 2. ХІ. 1884 р.));
Геро і Леандро. Опера на три дії. Лібрето Арріго Бойто (виконана у формі концерту 8. Х. 1896 р. на фестивалі у місті Норвіч. У сценічному виконанні – 30. ХІ. 1897 р. у Мадриді, Teatro Real);
Пауло і Франческа (за Данте). Опера на одну дію. Лібрето Артуро Колаутті (Болонья, Teatro Comunale, 11. ІХ. 1907 р.);
Сон в літню ніч. Опера на три дії. Лібрето Фауето Сальвадорі (закінчена в 1919 р., не поставлена).
Інші театральні твори: Месаліна, музика для сцени – Прелюдія і інтермецо – до драми П’єтро Косса (Рим, в іспанському посольстві, квітень 1876 р.);
Клеопатра, музика для сцени, до п’єси П’єтро Косса (Рим, Teatro Valle, 20. ХІІ. 1877 р.);
Тіціанелло, музика для сцени, до п’єси Еріко Люмброзо (Рим, Teatro Nazionale, 20. VI. 1895 р.).
Кантати Ізаіа (1887 р.), Кантата праці (1898 р.), Свята Агнесса (1905 р.), симфонічні твори Венеціанські сцени (1889 р.), Романтична увертюра (1908 р.).
       Геро і Леандро. Сюжет запозичений із давньогрецької легенди. Л. Манчінеллі використав лібрето, на яке написав оперу Джованні Боттезіні. На відміну від нього, Л. Манчінеллі, відійшов від традиції веристської опери, закцентувавши увагу на менш реалістичних моментах. Він підкреслив внутрішню драматичну лінію з глибоко медитативними моментами і часто з оригінальними формами, (за винятком арії Мушля, яка була побудована за традиційними зразками). У вокальних партіях композитор відходить від мелодизму, використовує техніку декламації. Звертає на себе увагу рафінованість гармонічної мови. Опера була представлена у концертному виконанні та мала успіх. Наступного року в Мадриді прозвучала з дописаним прологом. У цьому виконанні відрізнялася виконавиця ролі Геро – Аріклеа Даркле. В Італії (Скаля, Реджіо ді Туріно) опера була прийнята холодно, бо не відповідала тенденціям і смакам того часу. Двічі, у 1899 р. і в 1903 р., опера була поставлена в Америці, в Метрополітен опері, під диригуванням композитора.
Дійові особи: Аріофан, жрець – бас; Геро, жриця Афродіти – сопрано; Леандро д’Абідо, юнак, закоханий у Геро – тенор.
Дія І. Закохані Леандро і Геро зустрічаються на святі. Леандро, переможець Афродізіанських ігор як фехтувальник і виконавець на цитрі, співає дві оди, запозичені з Анакреона. Аріофан також любить Геро. Коли він намагався відвернути її від священної місії жриці Афродіти, дівчина відштовхнула його кохання. Вона закликає віщуна з морської мушлі і чує в очеретяних водах і хвилях моря те, що зрештою перетворить її романс на трагедію. Коли вона стоїть навколішки перед статуєю Аполлона і благає вказати їй її долю, Аріофан, що заховався поруч, відповідає: смерть.
Дія ІІ. У храмі Афродіти. Аріофан попереджений оракулом про те, що слід відновити службу в місті біля моря. Він освячує Геро для виконання обов’язку, застерігати від штормів, що наближаються, так, щоб води могли вгамуватися священним ритуалом. Він пропонує звільнити її від цього завдання, якщо вона відповість на його кохання. Коли вона знову відштовхує його, Леандро нападає на Аріофана. За це юнака виганяють з країни на узбережжя Азії, а Геро зі смутком приймає на себе зобов’язання нової служби.
Дія ІІІ. На вежі, що виходить на Гелеспонт, Геро співає про свою любов до Леандро. Здалеку линуть голоси моряків. Співаючи, Геро бачить Леандро, який підпливає до неї, виходить з моря, збирається по скелі до її вікна і обіймає її. Закохані оспівують свої почуття. Тим часом виникає небачений шторм. Сурма, в яку повинна була просурмити Геро, звучить з підвалів під вежею. Леандро кидається назад у Геллеспонт. Аріофан і його жреці звинувачують Геро в тому, що вона знехтувала своїми обов’язками. Несподіваний, раптовий удар блискавки розбиває головну частину вежі і відкриває мертве тіло Лаендро. Геро падає мертвою на землю. Аріофан шаліє.
Альфредо Каталані (1854 р. – 1893 р., Мілан). Учень А. Бацціні. Вчився разом з А. Тосканіні, з яким дружив протягом всього життя і помер на його руках на 39му році життя. Чудовий мелодист, ніжний і майстерний інструментатор. З 1886 р. викладав композицію в консерваторії в Мілані. Головне місце в творчості композитора займають опери, в яких прослідковується вплив Р. Вагнера, французької ліричної опери, а також веризму. Автор опер: Ельда (1880 р., Турин), Едмея (1886 р., Мілан), лірична драма La Valli (1892 р., Мілан), Лорелея (1904 р., Турин), симфоній, фортепіанних п’єс, вокальної лірики.
       У 1904 р., працюючи головним диригентом театру Реджо в Турині, А. Тосканіні вибрав на головну роль в опері La Valli Соломію Крушельницьку. Після прем’єри він піднявся на сцену і прилюдно поздоровив С. Крушельницьку з успіхом.
La Valli. Опера на 2 дії. Лібрето Луїджі Ілліка за оповіданням В. фон Хіллерн Коршун Валлі. Прем’єра відбулася у 1892 р. в Мілані. Дійові особи: Валлі – сопрано; Хагенбах – тенор; Стромінгер – бас; Гелнер – баритон; Афра – мецосопрано; Вальтер – сопрано. В маленькому тірольському селі зібралися мисливці. Тут старий Стромінгер, молодий Гелнер, закоханий у його дочку Валлі. Юний Вальтер, вірний друг дівчини, співає пісню про едельвейс. Підходять мисливці з іншого села, серед них Хагенбах, вихваляються вдалим полюванням на ведмедя. Стромінгер заздрить, вони сваряться. Раптово з’явившись, Валлі перериває сварку. Хагенбах вражений її красою. Стромінгер вирішує віддати дочку за Гелнера, але дівчина відмовляється, і батько проганяє її.
       Пройшов час. На церковне свято в село прийшла Валлі. Вона стала багатою, отримавши спадок, погарнішала. Всі хочуть з нею танцювати, її запрошує Гелнер, але вона відмовляється. Зі злості той повідомляє, що Хагенбах одружується з Афрою. Таємно закохана в нього, Валлі з ревнощів ображає Афру. Хагенбах хоче помститися за наречену і в танці вирвати поцілунок у Валлі, але, танцюючи з нею, проникається почуттям до неї. Опам’ятавшись, повертається до нареченої. Ображена Валлі бажає смерті Хагенбаху. Гелнер збирається виконати її бажання. Валлі розкаялася у своєму пориві. Хагенбах поспішає до неї, але Гелнер штовхає його в провалля. Чудом він залишається живий. Валлі намагається врятувати його, спустившись в ущелину. Вона довіряє пораненого Афрі. Сама залишається самотньою в гірській хатині. На Різдво приходить вірний Вальтер, просить спуститися вниз. Тут вона чує голос Хагенбаха, який поспішає до неї. Раптом снігова лавина накриває його. Валлі, не роздумуючи, кидається за коханим. La Valli - кращий твір композитора. На жаль, рання смерть від туберкульозу перервала його творчий шлях. Опера мала великий успіх. Головна партія створена для співачки Даркле (для неї Д. Пуччіні написав Тоску). В опері своєрідна мелодика з терпкими гармоніями, що поєднують в собі італійську традицію з імпресіонізмом і вагнеріанством. Велика роль оркестру, що передає велич альпійської природи. Дуже популярна арія Валлі з першої дії (Ebben?.. Ne andro lontano). Цю оперу дуже любив А. Тосканіні і назвав свою дочку іменем головної героїні.
       З рецензії від 25 травня 1906 р. в La Prensa про виконання С. Крушельницькою головної ролі в опері Ля Валлі: … синьйорина Крушельницька ні на хвилину не забувала про силу-силенну найдрібніших психологічних деталей свого персонажа, а разом з тим і розвитку дії всієї драми. Враження склалося таке, що на сцені ми бачили не Крушельницьку, а саму Валлі. Вокальну партію артистка, на нашу думку, не протиставляла драматичній грі, і кожен слухач мав змогу переконатися, що співачка вміє надавати голосові бажаного колориту, а слову – сили почуттів.
       С. Крушельницька неодноразово виступала в головній ролі в опері А. Каталані Лорелея. З рецензії від 5 серпня 1906 р. в La Prensa про виконання С. Крушельницькою партії Лорелеї в опері Лорелея: Свою роль С. Крушельницька виконує з найтоншою естетичною інтуїцією, досконало володіючи своїм гнучким і могутнім голосом… В середньому регістрі він у неї позначений особливою шовковою ніжністю тембру, а нижні і верхні ноти – своєрідною золотою звучністю. Звідси і повний успіх артистки, якого вона досягла. Варто відзначити також блискуче виконану артисткою низхідну гаму з надзвичайно чистими інтервалами в сцені спокуси (другий акт), що викликало подив у знавців музики, а також окремі, повні глибокого почуття, фрази останнього дуету з тенором, - високі зразки художньої експресії.
Франческо Чілеа (26. VII. 1866 р., Пальма (Калабрія) – 20. ХІ. 1950 р., Варацца (Са Воna). Композитор і педагог. У 12-річному віці був учнем консерваторії di S. Pietro a Magella в Неаполі, де вже студентом поставив свою першу оперу Джина (1889 р.). Її успіх вирішив вибір кар’єри оперного композитора. Ф. Чілеа був професором фортепіанної гри в консерваторії в Неаполі (1890-1892 рр.), теорії музики в Istituto Musicale у Флоренції (1896-1904 рр.), директором консерваторії в Палермо (1913-1916 рр.) і директором консерваторії в Неаполі (1916-1935 рр.), при якій створив у 1928 р. Museo Storiko (Музично-історичний музей). Представник веризму. Член Академії Італії (1938 р.). Створив свій ліричний стиль, оснований на південно-італійських вокальних традиціях. Твори: опери Джина (1889 р., Неаполь), Тільда (1892 р., Флоренція), Арлезіана по Доде (1897 р., Мілан), Адріана Лекуврер (1902 р., Мілан) по драмі Е. Скріба та Е. Легуве, Глорія (1907 р., Мілан), Дикий шлюб (1909 р.).
Камерні твори, оркестрові, сюїта, симфонічна поема, пісні.
Умберто Джордано (27. VIII. 1867 р., Фоджіа – 12. ХІ. 1948 р., Мілан). Представник Молодої школи, музичну освіту отримав у Фоджі під керівництвом Г. Брінгані, а також в консерваторії Св. Петра в Неаполі у П. Серрао. Вже під час навчання написав першу оперу Marina (1888 р.), яку подав на конкурс, оголошений видавцем Сондзоньо. Твір не здобув нагороди (призначили її П. Масканьї за Сільську честь), але привернув увагу до молодого композитора. Видавець замовив йому наступну оперу, і ця, названа Mala vita (Погане життя), була із значним успіхом поставлена в Римі в 1892 р. Після неї повстали найславніші твори У. Джордано: лірична епопея Сибір (Siberia, 1903 р.), Андре Шеньє (1896 р.), Федора, а пізніше, - інтимна драма Марчелла (1907 р.), ескіз в народному дусі Маріїн місяць (Mese mariana, 1910 р., Палермо), історична комедія Мадам Сан-Жене (Madam Sans-Gene, 1915 р.), Вечір жартів (La cena delle beffe, 1924 р., Мілан).Остання опера Король (Il Re, 1929 р.). Від цього часу У. Джордано припинив композиторську діяльність. Серед його творів також балет Чарівна зірка (1928 р.), твори для оркестру, музика до спектаклів драматичного театру, п’єси для фортепіано, романси та ін. У своїй творчості У. Джордано є послідовником веризму. Але у виборі лібрето керувався не лише їх реалістичним змістом, а й ефектністю і театральністю. І це відрізняло його від перших веристів, особливо від П. Масканьї та Р. Леонкавалло.
       Веристські риси тут опосередковані через звернення до нетипових для даного напрямку історичних, героїчних чи екзотичних сюжетів. Привертає увагу тенденція до розширення масштабів, укладення дії в багатоактну структуру. Однак, залишаються характерні для веристської опери тяжіння до сценічно ефектних ситуацій, емоційна насиченість, в музичній мові, - опора на традиційну італійську кантилену, звернення до фольклорних інтонаційних джерел, гіперболізація ефектів, перенасиченість кульмінаціями, спрощена гармонія. Оркестр виконує функцію акомпанементу з співставленням прозорої та насиченої фактури.
       Андре Шеньє. Опера на 4 дії. Лібрето Луїджі Ілліка (Luigi Illica). Прем’єра відбулася в Мілані 28. ІІІ. 1896 р. Поставлена у Львові у 1907 р.
Дійові особи: Андре Шеньє, поет – тенор; графиня де Коїньї – мецосопрано; Магдалена, її дочка – сопрано; Шарль Жерар – баритон; Берсі, мулатка, служниця Магдалени – мецосопрано; Ронше – бас; Маделон – мецосопрано; Матьє – баритон; П’єр Флевіль, письменник – бас; Fougnier-Tinville – баритон; Dumas, голова комітету – бас; Елегант, шпигун – тенор; Онат – тенор; Шмідт, сторож в’язниці Сен-Лазар – бас; аристократи, міщани, революціонери, перекупки, члени суду, народ. Дія відбувається в Парижі напередодні і в часі великої революції.
Дія І. В резиденції графині де Коїньї служба готує апартаменти перед початком балу. Лакей графині Жерар з нетерпінням очікує вибуху революції, надіючись на покращення життя для себе, а ще більше для свого батька, який не дивлячись на старший вік і погане здоров’я, мусить тяжко працювати в садах графині. Жерар таємно кохає дочку своєї пані, Магдалену, і надіється, що революція знівелює суспільні нерівності, і його мрії стануть реальністю. Магдалена, хоч і не прагне перевороту в державі, однак мріє про якусь зміну в своєму житті, відчуваючи його безвартісність і марність.
       З’їжджаються гості. Від веселої компанії відходить молодий поет Андре Шеньє. Його байдужість дратує прекрасну Магдалену, яка звикла до обожнювання юнаків. Вона підходить до поета і кокетливо просить його зімпровізувати поему про кохання для забави присутніх. І молодий поет у центрі зали палкими словами прославляє кохання, яке, частіше живе серед бідних людей, ніж в палацах багатіїв. Закінчуючи, Шеньє докоряє Магдалені: як вона може так легковажно говорити про це найбільше почуття! (імпровізація Un di all’azzurro spazio).
       Графиня спостерігає за молодими людьми і, щоб повернути атмосферу забави, велить грати до танцю. Але мелодію гавоту перериває поява в залі натовпу бідняків, який очолює Жерар. Він хоче показати багачам, як виглядає її величність Біда. Їх швидко проганяють з зали, але веселий настрій не повертається.
Дія ІІ. Вибухнула революція. Жерар, ще недавно лакей графині, став одним з ватажків французького народу, а Андре Шеньє – гарячий прихильник революції – через свою шляхетність і відразу до кровавого терору попав під підозру. Поета вважають ворогом Робесп’єра, і шпигунам доручено слідкувати за ним. Про це Андре попереджує його приятель Ронше і намовляє, поки не пізно, виїхати з Парижа. Шеньє, однак, щойно отримав листа від незнайомої особи, яка просить зустрічі з ним, і вирішує залишитися.
       Незнайомою особою виявилась Магдалена, в серці якої шляхетний Андре збудив невідомі до цього почуття. І вона теж з першого моменту не була байдужа для поета. Тепер обоє признаються в коханні і планують спільну втечу. Побачення перериває Жерар, який довідався про це від шпигунів. Він хоче викрасти Магдалену. Суперники витягають шпаги, і Ронше на прохання Андре відводить Магдалену. За мить Жерар, поранений, падає на землю. Великодушно охороняє він Шеньє і радить йому якнайшвидше зникнути, видавши себе за одного з революційних діячів, і обіцяє опікуватися Магдаленою. Коли наближається викликаний Елегантом збройний відділ, Жерар говорить, що не впізнав свого противника.
Дія ІІІ. У залі нарад революційного трибуналу з’являється Жерар, який вже залікував рани, щоб зібрати пожертви для захисту вітчизни. Присутні вручають йому гроші і цінності; стара жінка, Маделон, оголошує ім’я єдиного сина, який добровольцем іде до революційної армії. Охоплені патріотичними почуттями, всі співають Карманьйолу. В цей момент Елегант приносить Жерарові звістку про арешт Шеньє і дає на підпис акт обвинувачення. Закоханий без взаємності в Магдалену, Жерар має можливість позбутися ненависного суперника, але вагається. Пригадує собі шляхетність поета, його співчуття до бідних і знедолених, палкі строфи його поеми, в якій звучить протест проти уряду тиранії. Жерар раптом вловив вираз підозри у погляді Елеганта і зрозумів, що ще мить, і він сам, не дивлячись на свої заслуги, попаде під обвинувачення. Не керую власною долею, - говорить з гіркотою Жерар і підписує фатальний документ. Я хотів вести людство до справедливості, любові, і щастя, почував себе титаном, а тим часом виявляється, що залишився слугою, змінивши тільки пана (арія Nemico della patria).
       До зали входить Магдалена. Вона розповідає про трагічну смерть своєї матері (арія La mamma morta). А дізнавшись про ув’язнення Андре, благає Жерара про допомогу, жертвуючи йому саму себе за звільнення коханого. Однак тепер Жерар, навіть при бажанні, не може нічого зробити. Ні його захист, ні докази про безпідставність обвинувачення, не допомагають. Ошалілий натовп підтримує обвинувачення – трибунал виносить вирок: смерть.
Дія IV. Опівночі Андре Шеньє, очікуючи на страту, пише останнього в своєму житті листа. Несправедливий вирок і близька хвилина смерті не зламали в молодому поеті віру в цінності життя і його красу. Зміст вірша яскраво контрастує з трагізмом подій (арія Come un bel di maggio). До в’язниці прибуває Магдалена. Переживання останніх місяців зовсім змінили її. Кокетлива колись дівчина, яка насміхалася з кохання, тепер не може жити без Андре. Не маючи можливості його звільнити, вона підкупила сторожа в’язниці, щоб він дозволив їй замість іншої жінки, Іди Легрей, піти на страту разом з коханим. Сила почуття тріумфує над понурим привидом смерті. У фінальному дуеті Магдалени і Андре палке кохання і радість життя виявляються з найбільшою силою (дует Vicino ate). І коли в дверях з’являється керівник екзекуції і викликає імена Андре Шеньє та Іди Легрей, обоє без тіні страху, з гордо піднятими головами вирушають в останню в своєму житті путь.
       Серед 15 опер У. Джордано Андре Шеньє здобув собі найбільшу славу. Тут вповні проявилися найкращі якості таланту композитора – мелодизм, сценічне відчуття; ефектні вокальні партії дають солістам прекрасну можливість проявити своє мистецтво. Чудове лібрето на основі драматичних подій Великої французької революції і долі історичної особи – Андре Шеньє, французького поета, страченого в часи кривавого уряду Робесп’єра, призвели до успіху цієї опери вже після першої вистави в міланській La Scala.        На вершину світової слави винесла оперу прем’єра у нью-йоркській опері Метрополітен (1921 р.) з відомими артистами: Клавдією Муціо та Беньяміном Джільї в головних ролях.
       З рецензії 31 березня 1904 р. Il Pungolo: Неаполітанська публіка знов зі справжнім задоволенням слухала оперу, де описуються бурхливі і прекрасні події, де хвилююча драма кохання і ревнощів переплітається зі сценами найбільшої революції, яка будь-коли потрясала та оновлювала суспільство…
       Соломія Крушельницька виступила в ролі Магдалени, створивши на початку вистави образ наївної дівчини, а в подальших діях змалювавши з великою артистичною силою її сумне і палке кохання, вогонь самопожертви, нехтування смерті, яка кінець кінцем спостигає Магдалену і Андре.
       У співі артистки відбилися хвилююча граціозність, вишукана філігранність модуляції і дзвінка міць – всі ті багатства її знаменитого голосу, до яких ми якось вже звикли. Дуети другої та четвертої дій і чудова арія в третій дії супроводжувалися справжньою овацією.
Вітторіо Ньєккі Русконе (1876 р., Мілан – 1954 р.). Народився в Мілані у відомій сім’ї знаменитого нумізмата, виростав у будинку № 10 по вулиці Філодраматічі, безпосередньо напроти Ла Скала. Зразу присвятив себе навчанню музики у найкращих викладачів М. Саладіно, Дж. Коронаре, Туліо Серафіні, К. Гатті. У 18 років дебютував з першою оперою Virto d’amore (Чесноти кохання), яка була поставлена у приватному театрі, в прекрасній віллі Вердеріо, 7 жовтня 1896 р. Ця художня подія мала великий розголос в пресі і одразу заклала основу для написання нової великої трагічної опери Кассандра. Написав лібрето разом з Луїджі Ілліка (відомим лібретистом Д. Пуччіні та П. Масканьї) та показав її А. Тосканіні, який з захопленням диригував прем’єрою у Teatro Communale в Болоньї 5 грудня 1905 р., викликавши неймовірний успіх.
       25. І. 1909 р. на сцені Дрезденського театру відбувся дебют нової опери Р. Штрауса Електра. Подія дуже вагома, і була б позбавлена зв’язку з В. Ньєккі, якби не музикознавець Джованні Тебольдіні, який у статті Музична телепатія перерахував ряд неймовірних схожостей Електри Р. Штрауса та Кассандри В. Ньєккі. Вибухнув скандал. Критики писали про плагіат; В. Ньєккі обвинуватили в тому, що він навмисно підлаштував хронологію двох опер (бо в 1909 р. вдруге, у м. Феррара була виконана Кассандра). Більшість європейських критиків заперечували, що Р. Штраус був натхненний оперою В. Ньєккі. Стверджували, що всі аналогії між творами були простим збігом обставин. Наслідком для молодого міланського композитора було те, що всі італійські театри закрили двері для його музики. В. Ньєккі їде в Австрію, в Зальцбург. У 1932 р. Джозеф Месснер, директор музичної капели Собору в Зальцбурзі, доручив композитору створення меси Missa Salisburgensis. Ця робота розкрила талант композитора в галузі духовної музики. Твір став окрасою не лише сакральної музики Італії, але й посідає чільне місце в історії жанру меси. Виконана вперше в Зальцбурзькому Соборі 23. VII. 1933 р. під батутою самого Месснера (солістка Еріка Рокіта, Відень), була посвячена головним архієпископам міста. Успіх і похвали були одностайними. Зальцбурзька хроніка повідомила про народження нового стилю, який став підсумком синтезу німецької драми та італійської ліричної опери. Згодом В. Ньєккі захоплюється хорами Паулюса Гофгаймера (1459-1537).
Твори: опери Virtu d’amore (Чесноти кохання), лібрето М. Россі Борцотті (Вердеріо, 1896 р.); Кассандра, лібрето Л. Ілліка (Болонья, 1905 р.); La Rosiera в співавторстві з К. Дзангачіні (за А. Мюссе, Гера, 1927 р.); Джудітта, лібрето Л. Ілліка, у формі ораторії (Зальцбург, 1953 р.); балет Аталанта (Мілан, 1929 р.); Героїчна поема для оркестру (1932 р.); Біблійна кантата; Зальцбурзька меса; мотети та ін. Кассандра. Опера на дві дії з прологом. Лібрето у співпраці з Л. Ілліка. Перша постановка в Болоньї, в Громадському театрі 5. ХІІ. 1905 р. Диригент – Артуро Тосканіні. Перше видання: Мілан, Рікорді, 1905 р.
Ролі виконували: пролог – баритон Франческо Федерічі, Агамемнон – тенор Джузеппе Боргатті, Клітемнестра – сопрано Соломія Крушельницька, Кассандра – мецосопрано Еліза Бруно, Егіст – баритон Тулліо Куерчіа, корифея – сопрано Амалія Фуско.
       Кассандра в грецькому епосі і трагедіях виступає як віщунка, пророчиця. Дочку троянського царя Пріама і Гекуби покохав Аполон, і нагородив її даром пророцтва. Проте вона не відповідала взаємністю на його почуття, і була покарана тим самим богом: її дар не доходив до людей.За трагічні події, які вона пророкувала своєму місту та своїй сім’ї, народ зненавидів її. Вона була ув’язнена у вежі, де оплакувала нещастя і долю своєї вітчизни. Після падіння Трої Кассандру зловили і катували, а Оілео знасилував її в храмі Мінерви. Потім віщунку віддали в рабство Агамемнону. Він покохав її і забрав її до Мікен. Там їх обох убила Клітемнестра.
       Багато музикантів черпали натхнення у цій трагічній постаті. Кантати на цю тему написали Бенедетто Марчелло, Луїджі Банделлоні, Карло Роззаро створив оперу (на 5 дій), Т. В. де Ля Дове – музичну трагедію.
Лоренцо Філіазі (25. ІІІ. 1878 р., Неаполь – 30. VII. 1963 р., Рим). Музичну освіту здобував у С. Куаранта (теорія і сольфеджіо), у К. Де Нардіса (гармонія і контрапункт), до 1897 р. вчився у Н. Д’Аріенцо. Диплом отримав у 1901 р. в консерваторії в Неаполі. Наступного року нагороджений другою премією на конкурсі видавця Сондзоньо за оперу Мануель Мекендез.
Твори: Мануель Мекендез (лібр. В. Біанкі – А. Аніле за Е. Де Амічіс; Мілан, 1904 р.); Квітка на снігу /Fior di neve/. (лібр. Колаутті, Мілан, 1911 р.). Не репрезентовані: Messidoro o Gli Infernali (А. Донауді, 1914 р.); L’aurora piu bella (Е. Москіно); Pierrot et Bluette, пантоміма (власне лібрето, 1895 р.); Il sogno di Frida (Біанкі – Аніле, 1900 р.). Для оркестру: Улюбленці поля, Наступає вечір, Ранкові вітання. Два ліричні моменти для струнних, лірична алегорія Три Глорії для соло, хору і оркестру (У. Урельміо, 1919 р.). Вітання королеві для сопрано, жіночого хору, органу та струнних.
Ільдебрандо Піццетті (20. ІХ. 1880 р., Парма – 13. ІІ. 1968 р., Рим). Диригент, педагог, музикознавець. В 1895-1901 рр. навчався в консерваторії в м. Парма (по композиції в Р. Тебальдіні, який знайомить І. Піццетті з грегоріанським співом і старовинною італійською музикою). У 1907 р. викладає композицію у Пармському інституті; з 1908 р. – професор консерваторії у Флоренції, 1917 р. – професор гармонії та композиції в Інституті Л. Керубіно у Флоренції. У 1914 р. заснував музичний журнал Дисонанс. У 1924-1936 рр. – директор консерваторії в Мілані, одночасно – керівник оркестру, диригує власними театральними та симфонічними творами. В 1936-1958 рр. завідував кафедрою вдосконалення композиції в Академії Св. Цецилії в Римі, де з 1948 р. по 1951 р. був директором (після О. Респігі). З 1939 р. – член Італійської Академії.
       І. Піццетті стримів до відродження національної основи італійської музики. У творчості продовжує традиції народної пісні, грегоріанського хоралу, музики італійського Відродження і бароко. Проголошував гасло експресивного мистецтва, глибоко драматичного і емоційного, особливо в опері, яку зреформував у дусі музичної драми. Писав опери на античні та середньовічні сюжети, для яких характерні свобідний драматичний розвиток та відмова від замкнутих форм. Він був ініціатором збільшення ролі хору в театральних творах. Хор в його операх виконує важливу і різноманітну драматургічну функцію аж до перетворення в головну дійову особу.
       На музичній мові його опер найбільше позначилося збагачення виразових можливостей старовинних ладів, інтонаційної виразності мелосу грегоріанського хоралу і давніх секвенцій. Вже з перших своїх опер І. Піццетті рішуче відходить від веризму і постверизму, формує основні положення власної концепції музичної форми. Згодом ці положення були викладені композитором у праці Музика і драма (1932 р.). Хоча для І. Піццетті ідея драми не допускає включення в неї ліричного елементу, у більшості його опер, хоч і досить рідко, але зустрічаються ліричні епізоди, які відзначаються надзвичайною красою. У музичній мові усіх опер І. Піццетті звертає на себе увагу безумовна перевага вокалу; основним джерелом музичної мови є грегоріанський хорал. Теми і мотиви, які не розвиваються, а з’являються і зникають, побудовані на невеликих інтервалах і каденційних зворотах, витримані у середньому регістрі. Характерні і випуклі, ці теми неодноразово повторюються у різні моменти драми, проте, не пов’язані з певними персонажами, вони не набувають функції лейтмотиву.
       Підпорядковану роль має оркестр, що лише створює фон, атмосферу і не виходить на перший план. Лише у пізніших творах (починаючи з Фра Герардо) оркестр стає багатшим, підкреслює темброві властивості, проте не стає основним елементом. Новаторським є хор – справжній драматичний персонаж. Якщо у Федрі роль хору ще є статичною і ліричною, то вже в наступній опері Дебора та Яела хор набуває драматичної і динамічної функції і стає одним з головних персонажів.
Основна область творчості І. Піццетті – опера.
Твори: 13 опер, 2 ораторії, Реквієм, 2 симфонії (1914 р., 1940 р.), концерти для фортепіано (1933 р.), для скрипки (1945 р.), для віолончелі (1934 р.). Федра (1915 р). Роль головної героїні на прем’єрі виконувала Соломія Крушельницька. Текст – Г. Д’Аннунціо. Характерним для Федри є монодичне, лінеарне, строго контрапунктичне трактування оркестру як відстороненого коментаря, на зразок творів в античній трагедії – явища, не типові для наступних опер композитора.
       Дебора та Яела (1921-1922 рр., Мілан). Лібрето пише сам І. Піццетті за біблійним сюжетом з IV та V глави з Книги Суддів. Досягає тут повного злиття слова та музики. Побудована на конфлікті між пристрастю та несприятливою долею. Разом з наступними драмами Чужинець (1925 р.) на сюжет майже біблійний, вигаданий самим автором, та Фра Герардо (1926 р.) за вільно інтерпретованою середньовічною хронікою Фра Санімбене, - складають оперну трилогію, яку об’єднує ідея любові до Бога та до людей.
       Орсеоло (1932 р.). Ця опера, статична і багатослівна, була початком кризи у творчості І. Піццетті. До цього періоду належать ще 2 опери: Золото, де повністю домінує хор – основний персонаж твору, і Ванна Лупа (1945-1947 рр.), близька за драматургією і музичною мовою до Орсеоло. Одна з останніх, пасторальна трагедія Дочка Йоріо (сюжет Габріело Д’Аннунціо), є однією з найкращих партитур І. Піццетті, в якій він досягає своєї зрілості. Шедевром є і драма Вбивство в соборі (1957 р.) за одноіменною п’єсою Томаса Еліота. Статична, зосереджена навколо одного центрального персонажа, ця опера-ораторія, завдяки гнучкій декламації, майстерному використанню хору та оркестровому багатству, досягає досконалої гармонії драми і музики.
       2 опери Іфігенія (1950 р.) та Каліостро (1952 р.) дещо менших розмірів, призначені для радіо. 2 останні – комедія Срібна панчоха (1960 р.) і трагедія Клітемнестра (1965 р.) – більше віднімають, ніж додають до творчості композитора. І. Піццетті – найбільш цікавий з усіх композиторів 80-х рр. – пов'язаний з традицією. Заперечуючи веристську оперу, композитор не відійшов від традиційної мелодрами XIX ст., а лише реформував її. З недовірою ставився до всього нового, не визнавав А. Шенберга і всієї нової віденської школи, не сприймав авангарду, не реагував на нові тенденції європейської та італійської музики. Багаточисленні його учні: М. Кастельнуово-Тедеско, В. Мортарі, Н. Рота, Г. Туркі, М. Дзафред також в своїй творчості уникають радикальних нововведень і залишаються в руслі традицій.
       Федра. Трагедія на три дії. Лібрето Габріело Д’Аннунціо. Прем’єра: Мілан, Teatro alla Scala, 20 березня 1915 р. Дійові особи: Федра – мецосопрано; Іполит – тенор; Тезей – баритон; Етра – альт; візник Еуріто д’Ілако – баритон; годувальниця Горго – альт; фіванська рабиня – сопрано; фінікійський купець – бас; служниці, сім благальниць (сопрано, альт) і ефеб – альт; хор.
Дія І. В Трезені очікують повернення царя Тезея, котрий перенесе на Батьківщину прах семи героїв, вбитих при семи брамах у Фівах. З’являється Федра, дружина царя, глибоко стурбована своєю закоханістю в Іполита, красеня-сина її чоловіка, який, проте, цілком байдужий до неї. Прибуває Тезей і привозить в подарунок Іполиту дивовижну рабиню. Охоплена ревністю Федра притягує її до храму і там вбиває. Матерям семи героїв, вбитих у Фівах, цариця повідомляє, що вона принесла в жертву богам ворожу рабиню. Іполит приходить до мачухи вимагати пояснень її злочину.
Дія ІІ. Поширюється новина, що Тезей вирішив дати за дружину синові дівчину-красуню зі Спарти – Єлену. Федра більше не витримує, цілує Іполита і відкриває йому свої почуття. Коли ж він відштовхує її, звинувачує його при Тезеєві в насильстві. Цар закликає бога моря спричинити синові смерть, перш ніж настане ніч.
Дія ІІІ. Труп Іполита знаходять на землі. Візник Еуріто розповідає про трагічну смерть юнака, скинутого конем з сідла в той час, коли він приносив у жертву Артеміді бика, і роздертого збожеволілим звіром. Бліда і тремтяча Федра відкриває правду цареві і визнає його сина невинним. Тоді, повалена горем, падає на тіло Іполита.
       Зі спогадів Джулії Тесс-Армані: У Федрі Соломія Крушельницька з блиском виконала заголовну роль. Вона грала яскраво, впевнено, переконливо, виявляючи неабияку музичну ерудицію і навіть добру обізнаність у міфології, що допомогло їй краще відтворити цей незвичний для поточного репертуару образ. А вишуканість, чарівність і сила її вокального обдарування особливо добре розкрились в третій дії, коли вона натрапляє на тіло мертвого Іполита. Усіма секретами сцени сповна володіла велика Крушельницька. Зі спогадів Рінальдо Кортопассі: Федру І. Піццетті С. Крушельницька наділила своїм невичерпним, мало не чоловічим темпераментом, позначила її точними рисами власної особи такою мірою, що вона залишилась до цього часу недосяжним зразком.
       Соломія Крушельницька про Федру: Серед сучасних композиторів є майстри, такі, як, наприклад, І. Піццетті, що створили прекрасні зразки. Проте така чудова опера, як Федра, являє собою занадто важкий твір для постановки і виконання, щоб він міг посісти постійне місце в репертуарі.
Томмазо Монтефйоре (1. І. 1885 р., Ліворно – 27. ІІ. 1933 р., Рим). Композитор і критик. Учень Бекуччі і Мабелліні.
Співпрацював з флорентійською пресою (Fieramosca, L’eccletica, Tribuna) та римською (Piforma, Patria, Ragione, Cronache musicale).
Твори: опери Un bacio al portatore (Firenze, 1884 р.), Cecilia (Ravenna, 1905 р.) та інші.
С. Крушельницька з великим успіхом виступала в головній ролі в опері Т. Монтефйоре Цецилія.



                    

  .   ˳  Український рейтинг TOP.TOPUA.NET Arts.In.UA Lviv TOP