Кирило Григорович Стеценко

       Кирило Григорович Стеценко (1882 - 1922) - видатний український композитор-класик, чудова музика якого уже більше століття звучить не лише в Україні, а й далеко за її межами. Діяльність Стеценко була надзвичайно багатогранною. Він був педагогом, диригентом, музичним критиком, протоієреєм УАПЦ, відомим громадським діячем.
       Кирило Стеценко народився на Черкащині, в селі Квітки сучасного Корсунь-Шевченківського району, 24 травня 1882 року. Батьки його - Григорій Михайлович - маляр-самоук, в селі ще його називали «богомазом», тому що він розмальовував церкви в навколишніх селах; мати - Марія Іванівна - дочка диякона з того ж села. Сім’я батьків Кирила Григоровича була великою (одинадцять дітей). Кирило в сім’ї був восьмим. Стеценки були незаможні, мали всього дві з половиною десятини землі.
       Майбутній композитор ще з малих літ проявляв нахил до малювання та музики, допомагав як батькові в малярстві, так і дідові в співі на кліросі. Його здібності помітив материн брат Данило Горянський, що закінчив Київську духовну академію. Він і забрав десятирічного небожа до Києва, де влаштував спочатку до малярської школи Миколи Мурашка, а дещо пізніше до Софійської духовної школи, в якій сам був наставником. Тут Кирило Стеценко пробув з 1882 по 1887 рік. Під час навчання Кирило співав в шкільному хорі і вже з третього курсу став диригентом цього колективу. Він самотужки навчився грі на фісгармонії та фортепіано і сам почав компонувати. Його першим твором стала композиція концерту «Благословлю Господа повсякчас», написана для бурсацького хору. В цей час йому виповнилося лише тринадцять років.
       З 1887 по 1903 роки Кирило Стеценко навчався в Київській духовній семінарії. В цей період з-під його пера вийшли оригінальні музичні композиції «Бурлака», «Вночі на могилі», «Серед степу широкого» та церковні хори «Хваліть ім’я Господнє», «Херувимська», «Милість спокою», «Слава в вишніх Богу».
       Для формування Стеценка як композитора мало величезне значення знайомство з Миколою Лисенком, яке розпочалося в 1899 році і згодом переросло в міцну дружбу. Стеценко був співаком і субдиригентом лисенківського хору, неодноразово брав участь у концертних подорожах цього колективу по Україні.
       В 1903 році в дні урочистого відкриття пам’ятника І.Котляревському в Полтаві капела Лисенка понад програму виконала хор «Бурлака» Кирила Стеценка. Це було високою честю для молодого митця, представленого Лисенком громадськості, серед якої були Михайло Старицький, Леся Українка, Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка, Володимир Самійленко, Микола Аркас, Іван Стешенко, Гнат Хоткевич... «Ось хто замінить мене після моєї смерті», - говорив друзям Микола Лисенко про свого учня.
       По закінченні семінарії розпочалася педагогічна праця - Кирило Григорович одержав посаду викладача співів в Київській церковно-учительській семінарії. Директором тут працював протоієрей Василь Липківський. Спілкування з ним мало великий вплив на молодого композитора.
       Окрилений прихильністю, з якою зустріли сучасники його твори, Стеценко в 1904 році вступив до музичної школи Миколи Лисенка (клас теорії Г.Любомирського), щоб систематизувати знання, фахово оволодіти композицією. Він розпочав роботу над оперою «Кармелюк», написав хори «Содом» та «Прометей», в яких проступає викриття і гнів проти несправедливостей суспільного буття. В цей же період для різних хорових складів він опрацював мелодії «Заповіту» та «Ще не вмерла Україна»( у Кирила Стеценко був свій музичний варіант сучасного гімну України). Організований ним Народний хор дав концерти, які приваблювали публіку. Але після доносу одного із своїх товаришів-учителів за українофільство у нього в січні 1907року зробили обшук, знайшли незакінчену оперу «Кармелюк» і вислали з Києва на три роки в місто Олександр-Грушевський на Донщину. Через неповних два роки, завдяки старанням друзів, зокрема Олександра Кошиця, Кирило Григорович повернув в Україну й поступив викладачем співів до Білоцерківської гімназії, а знову через рік одержав дозвіл на в’їзд до Києва. Тут він займав посаду викладача співів і вихователя в музичній школі. В цей же період він організував хор, з яким розучив «Вечорниці» Петра Ніщинського, свого «Бурлаку» й інші власні твори, писав численні рецензії. Рецензуючи тогочасні театральні вистави, Стеценко гостро критикував дилетантизм як у відтворенні авторського задуму, так і в музичному оформленні українських п’єс. 1909 року він написав музичне оформлення декількох водевілів («Бувальщина» та «Як ковбаса та чарка»), далі надзвичайно швидко створив музику до «Сватання на Гончарівці» за п’єсою Г.Квітки-Основ’яненка. Остання робота має щасливе довголіття і досі ставиться з його музикою. Проте матеріальні нестатки, слабке здоров’я й неприємності, пов’язані з творами «Ще не вмерла Україна» та «Прометей», примусили його виїхати на Поділля до Тиврова, де його дядько, Данило Горянський, був наставником в духовній школі. Тут він став викладачем співів.
       Тиврівський період (1910 - 191 Іроки) вважається одним із найбільш плідних у творчості композитора. В цей час він написав проникливу, натхненну другу Літургію св.Іоана Златоустого, яку не перевершили подальші композиції, дитячу оперу «Лисичка, Котик і Півник» (за казкою Бориса Грінченка), закінчив оперу «Івасик-Телесик» на лібретто Михайла Кропивницького, написав мелодекламацію для читця, хору і фортепіано «Іфігенія в Тавриді», кантати «Єднаймося» та «Шевченкові», багато працював над обробкою подільських колядок та щедрівок, писав хори, романси.
       Під час перебування в Тиврові Стеценко знайомиться із відомими українськими композиторами Миколою Леонтовичем та Яковом Степовим.
       В 1911 році Кирило Стеценко із сім’єю переїхав в село Голово-Русава Подільської губернії, де виконував функції священика, завідувача школи і засновника кооперативної споживчої спілки. Важливим було для нього в цей час було спілкування із М.Леонтовичем, що вчителював в Тульчині.
       Цей період не був плідним у творчому відношенні. Основним твором, написаним в цей час, слід назвати музику до драми «Про що тирса шелестіла» на слова Олександра Черкасенка(1916). Ця п’єса мала великий успіх у виставах театру Миколи Садовського.
       До Києва, до громадського життя і творчості повернуло Стеценка повалення самодержавства. «Розпочався, - за словами дружини, - самий світлий період в житті Кирила Григоровича».
       В жовтні 1917 року, під час Центральної ради, композитор повернувся до Києва. За дорученням української влади, разом із М.Леонтовичем, О.Кошицем, Я.Степовим організував музичний відділ при Міністерстві освіти УНР, а згодом його очолив. Він видав шкільний співаник, підручник гри на кобзі, розробив докладні програми навчання співу для єдиної трудової школи.
       Стеценко став одним із організаторів і диригентом Першого українського національного хору. Це був колектив ентузіастів, який два роки працював без оплати, вважаючи свою працю національним покликанням. Уже в перших концертах хор представив громадянству творчість провідних українських композиторів - Лисенка, Стеценка, Кошиця, Леонтовича.У червні 1919 року вперше відбулися концерти, повністю присвячені творчості Кирила Стеценка.. Програма рясніла новими творами - гімни «Живи, Україно», «Вкраїно-мати, кат сконав», «Слава Вкраїні», «Радійте, співайте», «Над нами ніч», «До пісні» та ін.. Надзвичайний успіх концертів сприяв тому, що ці твори підхопили інші хорові колективи, вони мали великий резонанс.
       В цей період Кирило Стеценко став відомим не тільки як автор блискучих обробок українських народних пісень, а й як творець глибинних духовних музичних творів. Великий успіх мав перший концерт української церковної музики, який відбувся в Києві 27 березня 1919 року. Тут у виконанні хору Андріївської церкви прозвучали твори К.Стеценка, П.Козицького, М.Леонтовича.
       Надзвичайно важливою сферою діяльності Стеценка стали ареал духовної культури, проблеми національної церкви. В цей період Кирило Стеценко зближується з протоієреєм Василем Липківським - організатором Всеукраїнської православної ради. Під його впливом Стеценко став членом комісії з перекладів на українську мову священних текстів. У ній працювали найавторитетніші лінгвісти, знавці східних мов і старослов’янської -В.Липківський, А.Кримський, В.Чехівський, М.Хомичевський (нині знаний як Борис Тен), В.Потієнко, Н.Шараївський. Працюючи майже в фронтових умовах, вони стоїчно переборювали труднощі і за короткий час (1920 - 1923рр.) переклали і видрукували українські богослужбові збірники (переклади з грецької Літургії І. Златоустого, Молитовник, Часословець, Требник, Псалтир тощо). Разом з М.Леонтовичем, Я.Яциневичем, Гончаровим, П.Козицьким К.Стеценко брав діяльну участь у висвячуванні, українізації парафій та декількох київських храмів.
       Дивовижно потужний сплеск духовної енергії, надзвичайну продуктивність митця ми бачимо в сфері культової (і не лише) музики. За декілька пореволюційних років, не зважаючи на всі труднощі життя і перевантаження, Стеценко написав вдвічі більше творів, ніж за все попереднє життя. Саме тепер талант та пошукові ініціативи Стеценка визначили його роль лідера мистецької генерації, що колись передбачав МЛисенко. Одним із шедеврів того часу була Панахида, присвячена пам’яті незабутнього вчителя (1918). Авторитетний знавець духовної культури О.Кошиць вважав творчість Стеценка в цій галузі геніальною, засадничою для нової школи національного відродження, а найкращим твором - Панахиду. У виконанні різних хорів Панахида звучала в ті роки під час відзначення декількох суспільно знаменних подій - на першій відправі по анафемованому російською церквою гетьманові Івану Мазепі, на похороні героїв Крут, над могилою вбитого Миколи Леонтовича, в перші роковини по застреленому Іванові Стешенку, в день смерті Панаса Мирного тощо.
       У цьому ж році за доручення Голови Директорії Симона Петлюри К.Стеценко разом із Ол. Кошицем організували Українську республіканську капелу, яка на чолі із Кошицем виїхала до Європи і чарами українських народних пісень агітувала за українську справу.
       Працюючи в 1920 році завідувачем музично-хорової секції кооперативної організації «Дніпрсоюз», Стеценко розгорнув багатогранну культуротворчу діяльність: видання музичних творів, підручників для навчання музики, збирання нотної бібліотеки. Прагнучи врятувати від голоду талановитих композиторів, педагогів, диригентів, він забезпечував їм роботу чи творчі замовлення, залучав до організації концертного життя, праці в музичних школах, навчального процесу в консерваторії. Важливе значення, на думку митця, мало встановлення зв’язків між хоровими колективами, надання артистичної практики безробітним хористам Національних капел, Хорового товариства ім. Кошиця, розформованих на початку 1920 року. Для цього на меценатські кошти «Дніпросоюзу» Стеценком були створені дві Мандрівні капели, які мали, концертуючи за маршрутами по Лівобережжю і Правобережжю Дніпра, максимально охопити центральні регіони України. Першою мандрівною капелою керував Нестор Городовенко, Другою _ Кирило Стеценко. За вересень - грудень Стеценкова капела концертувала в містах Корсунь, Бобринець, Сміла, Черкаси, Новомиргород, Златопіль, Єлисаветград, Вознесенськ, Одеса (10 концертів), Бірзула, Тульчин, Вапнярка. Вона продемонструвала своїм слухачам нові здобутки української хорової музики. Особливо значущим виявився візит капели до Тульчина. Мовлене було чи не вперше перед земляками композитора високе слово про талант Леонтовича, тріумф його композицій в Європі. Виконання ще неспіваних творів пройшло фактично за три місяці до трагічного вбивства композитора.
       В 1920 році, повернувшись в Київ після поїздок із капелою, Стеценко зіштовхнувся з тим, що він залишився фактично без роботи. «Дніпросоюз» виявився реорганізованим, а музично-хорова секція, якою завідував Кирило Стеценко, ліквідована. Нова влада не запропонувала йому роботи, більше того, протегуючи диригенту державної капели Нестору Городовенку, - заборонила співанки колективу Кирила Григоровича (Другої мандрівної»). Кирило Стеценко був примушений обставинами життя перебиратись на село. В одному з листів до Миколи Леонтовича причину переїзду пояснює він так: «Я за відсутністю праці і куска хліба ради навіть взяв собі на селі, біля Фастова, парафію».
       Проте переїзд його у село Веприк не слід назвати випадковим. На початку минулого століття воно було досить розвиненим. Одна із довідок цього періоду підтверджує, що населення села на початку ХХст. налічувало до двох тисяч чоловік, в ньому було сім рибних ставків, п’ять молочних крамниць, маслобойня, олійниця, чайна, винна крамниця, чотирьохкласна церковно-приходська школа, православна церква, в 1908 році побудоване двохкласне ремісниче училище.
       В 1919 році у Веприку була заснована «Просвіта». В цьому ж році веприцька громада послала свого представника в Київ до митрополита Василя Липківського із проханням надіслати в село нового священика, який би вів службу Божу українською мовою. Ним і став Кирило Стеценко - один із засновників УАПЦ. Як стверджує брат Кирила Петро у своїх спогадах, Стеценко першим українізував парафію на селі саме у Веприку.
       Діяльність його була надзвичайно плідною і багатогранною. Він укріпив малочисленний на той час церковний хор. Окрім того, маючи рідкісний талант диригента-інтерпретатора народної пісні, він створив ще два хори: сільський, або, як його ще звали вепричани, Великий, і Малий (дитячий).
       Разом із Великим хором Стеценко багато подорожував по навколишніх селах Фастівського і сусідніх повітів. Ось що розповідав про це староста хору Олександр Романович Грицай: «У багатьох селах тоді виступать було ніде. Часто виступали просто неба - у дворах або прямо на вулиці. Пам’ятаю: прийшли ми одного разу з концертом у Чорногородку. Пішов Кирило Григорович по селу роздивлятися. Обрав місце виступу - майдан біля коперації. Там ми і дали чорногородцям концерт. Співали «Заповіт», «Вічний революціонер» і багато народних пісень в обробці Лисенка, Леонтовича, Стеценка.
       Платні за цю важку роботу Кирило Григорович не просив і не отримував». А ось якими словами згадувала Стеценка хористка його хору Галина Луківна Карасевич: «Кирило Григорович був невтомним пропагандистом української народної пісні. Пішки водив нас з села в село співати пісні, ставити концерти.
       У місцевій владі багатьох сіл тоді ще були люди, настроєні вороже. Вони не признавали української мови і української пісні, не хотіли, щоб ми ставили українські концерти. Але Кирило Григорович умів з ними говорити переконливо. Було, йдемо з села в село, й жаль нам . що Кирило Григорович пішки крокує з нами. Але він не вимагав для себе ніяких зручностей. «Ми - сівачі рідного слова і пісні, а сівачі завжди «ходили пішки», - усміхаючись, підбадьорював нас і себе Кирило Григорович».
       Працюючи із хорами, Стеценко брав активну участь у роботі місцевого драматичного гуртка. За короткий час силами цього колективу були поставлені кілька українських класичних п’єс, зокрема: «Сватання на Гончарівці», «Безталанна», «Наталка Полтавка», «Глитай, або ж павук». Кирило Григорович, як згадували жителі села, був і режисером, і суфлером, і інколи навіть актором. Його вогонь запалив вепричан.
       В вихідні дні з усього Фастівського повіту ( та й не лише Фастівського) приходили у Веприк люди. Зранку вони слухали службу Божу українською мовою, яку вів в місцевій церкві отець Кирило, а в другій половині дня з задоволенням дивилися спектаклі, поставлені місцевим драматичним гуртком, або слухали світський хор під керуванням Стеценка.
       За часів перебування на Фастівщині видатного українського композитора Кирила Стеценка Веприк став своєрідним духовно-релігійним центром кількох районів.
       В вільний час композитор оркестрував свої останні твори - «Іфігенію в Тавриді» та «Гайдамаки», мріючи поставити їх на сцені. Окрім того, в цей тоді ж він створив ще декілька незвичайних церковних творів високої художньої вартості. Одним із них є «Милість спокою».
       Композитор не поривав в цей період також зв’язків із Києвом. Він читав там лекції в інституті імені Лисенка, де займав посаду старшого викладача та завідуючого диригентськими курсами, а з січня 1921 року його обрали професором по класу хорового співу Київської консерваторії.
       В цьому ж році Кирило Стеценко взяв участь у підготовці та проведенні історичного Всеукраїнського православного церковного собору 1921 року. Після марних прохань до функціонуючих єпископів про висвячення українських пастирів собор в кінці жовтня 1921 здійснив прахристиянську висвяту власного ієрархічного єпископату й обрав Василя Липківського митрополитом. Ця історична подія відкрила нові духовні обрії перед українським суспільством. В ній брали участь і музичні діячі - М.Гайдай, П.Гончаров, П.Демуцький, Г.Давидовський, БЛевитський, П.Козицький, В.Ступницький, Я.Яциневич. Будучи одним із близьких сподвижників В.Липківського К.Стеценко мав декілька функцій - священика, диригента і автора творів, які звучали у відправах Собору. В одному із листів того періоду він пише: «Чотири дні на тиждень присвячую парафії, а три - Києву».
       Перебування Стеценка у Веприку закінчилося трагічно. 29 квітня 1922року він помер від висипного тифу. Разом із сільським фельдшером Володимиром Степановичем Миронівським захворів біля хворого селянина, якого причащав. Як свідчить брат Кирила Григоровича Петро, селянин одужав, а лікар і священик, заразившись від нього, померли.
       Тут же, у Веприку, на цвинтарі біля церкви, згідно останньої волі покійного, Кирила Григоровича і поховано. Життя обірвалося, не сягнувши навіть сорокаріччя, коли митець виходив у своїй творчості на новий потужний злет. З травня 1922 року в некролозі пам’яті Стеценка Пилип Козицький написав: «Це був справжній співець народу, який зумів доторкнутися своєю творчою інтуїцією до глибини народної душі, перейнятися, злитися з нею, стати її устами».
       Кирило Стеценко після своєї смерті залишив великі скарби світської і духовної музики. Він створив чотири кантати, понад п’ять десятків хорових творів, музику до ряду театральних вистав. Популярною стала його музика до п’єси «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка, «Про що тирса шелестіла» С.Черкасенка, музика до інсценізації поеми Т.Г.Шевченка «Гайдамаки». Важливе значення мають його численні обробки українських народних пісень.
       Кирило Стеценко по праву вважається одним із фундаторів української духовної музики. Чільне місце в його творчості зайняло створення церковно-релігійних творів, основні з них: «Панахида», «Всенічна», три «Літургії», п’ять українських релігійних кантів, церковний хор «Хваліть ім.’я Господнє», «Херувимська», «Милість спокою», «Хвалітесь, братіє» та ін.

Валентина Умрик,
директор Меморіального музею К.Г.Стеценка

Скачати реферат



                    

Украина онлайн Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера Український рейтинг TOP.TOPUA.NET Arts.In.UA Lviv TOP