Бортнянський Дмитро Степанович

       Вивчаючи життєвий і творчий шлях видатних українських музикантів XVIII ст., науковці до останнього часу спиралися в основному на відомості, запозичені, так би мовити, з третіх рук, оскільки документів про них залишилосв обмаль та й доступ до архівів був обмежений. Нині ситуація поліпшилася. Дедалі частіше знаходяться забуті або невідомі музичні твори українських композиторів, архівні документи про їх життєвий і творчий шлях.
       Усі ці документи об'єктивно свідчать про те, що українські митці Д. Бортнянський, М. Березовський, А. Ведель, Е. Азеєв та інші були високоосвіченими культурними діячами свого часу, справжніми корифеями духовної та світської музики. Часто їх називають російськими композиторами (мабуть, тому, що провели більшу частину життя в Росії або в інших країнах), але за суттю своєї творчості ці люди безперечно належали до українського мистецтва.
       Дмитро Степанович Бортнянський народився 1751 р. (число і місяць невідомі) у м. Глухові Чернігівської губ. (нині — Сумська обл.) у родині козака, що служив у гетьмана К. Розумовського. В сім'ї було троє дітей.
       У XVIII ст. в Росії активно формується хорова культура. До складу придворного оркестру та Придворної співацької капели вербувалися найбільш талановиті музиканти і співаки, зокрема вихованці співацької школи, заснованої ще 1738 р. у тодішній столиці України Глухові. Серед них був і Дмитро, котрого у семирічному віці в числі десяти кращих було направлено до Санкт-Петербурга.
       Розпізнавши у юному Бортнянському неабиякі музичні здібності, його навчає сам регент (пізніше — директор капели) Марко Полторацький, виходець з України і великий знавець народної пісні. Ці перші роки музичного навчання у Полторацького наклали відбиток на всю творчість майбутнього композитора, котрий у своїх творах використовував інтонації українських народних наспівів.
       Пізніше освітою юного співака за розпорядженням імператриці Єлизавети Петрівни займався італійський композитор Б. Галуппі, відомий на той час оперний і балетний капельмейстер, чиї опери з успіхом ставилися у Росії.
       З 1768 р. Бортнянський навчається у Венеції, куди перед цим повернувся професор Галуппі, вдосконалює мистецтво композиції у Римі, Мілані, Болоньї, Неаполі. Там же, в Італії, молодий композитор пише сонати для клавесина (яким майстерно володів), хорові твори, опери «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій».
       Після більш ніж десятирічного перебування за кордоном у двадцятивосьмирічному віці Бортнянський повертається до Росії й протягом 1779-1796 рр. служить придворним композитором і клавесиністом при наслідникові великого князя Павла Петровича у Гатчині і Павловську.
       Пік творчої активності композитора припав на 80-ті рр. 1784 р. Бортнянського призначають учителем музики Марії Федорівни, сестри майбутнього царя Павла І. До занять з нею він спеціально писав камерні твори. Також до його обов'язків як капельмейстера входило створення опер та хорових концертів до кожного світського чи духовного свята, яких тоді було немало. Саме в цей час Бортнянський пише опери «Свято сеньйора», «Сокіл», «Син-суперник», багато інших вокально-інструментальних творів.
       11 листопада 1796 р. талановитого композитора і здібного організатора призначають на посаду директора Придворної капели. У спеціальному указі зазначалося: «Колезькому раднику Дмитру Бортнянському, доручивши в управління хор придворних наших півчих, повеліваємо надавати йому з придворної контори платню й усе те утримання, яке мав попередник його дійсний статський радник Марко Полторацький».
       Зрозуміло, що Бортнянський, пройшовши в капелі шлях від півчого до директора, знав усі достоїнства й недоліки хору. Прийнявши капелу, він розпочинає її реорганізацію, запрошує нових талановитих співаків та музикантів, переважно вихідців з України, домагається створення окремого хору для театральних спектаклів. Бортнянський поєднував вимогливість з доброзичливим ставленням до співаків, сприявши їх високому професіоналізму та виключній виконавській майстерності.
       Аналізуючи творче надбання Бортнянського, можна стверджувати, що він разом із М. Березовським, А. Веделем, Е. Азеєвим створив класичний тип хорового концерту. Вони стали представниками нового напряму в партесному співі, що характеризувався потягом до узгодження музики й тексту, адже більшість італійців, котрі писали музичні твори для православної церкви, погано вододіли слов'янськими мовами, а то й узагалі їх не знали. Деякі біографи та історики визначають творчу діяльність цих композиторів як цілу епоху в галузі православної церковної музики. Напевне, це так, оскільки, наприклад, Бортнянський першим вплинув на упорядкування храмових співів і почав розробляти давні християнські мелодії.
       Бортнянському належить більше 100 творів хорової духовної музики — 35 чотирьохголосних та 10 двохголосних, ряд невеликих композицій, а також світські хори, в тому числі кантата «Співак у таборі російських солдатів», камерно-інструментальні твори. З них тільки придворною капелою було видано тридцять п'ять концертів, вісім духових тріо з хором, двадцять один духовний спів.
       Придворний мелодист та висококваліфікований професіонал Бортнянський поєднував щирість і задушевність з тонким смаком та винахідливістю, його музику з однаковим задоволенням виконували та слухали і в палацах, і в простих будинках.
       У хоровому стилі Бортнянського — урочисто-пісенному, ліричному — знайшли відбиток народні мотиви, і особливо, як зазначалося, українські. Про творчість цього композитора-класика можна впевнено сказати, що вона активно вплинула на розвиток української хорової культури. На його спадщині вчилися такі славетні митці, як М. Лисенко, М. Леонтович, К. Стеценко, Л. Ревуцький, В. Лятошинський та багато ін.
       Архівні документи, які зберігаються в Італії та Росії, підтверджують, що Бортнянський був високоповажною людиною й бажаним гостем у колах творчої інтелігенції. Він підтримував доброзичливі стосунки з А. Строгановим, І. Дмитрієвським, Г. Державіним, А. Фонвізіним.
       Поряд з основною роботою в капелі і на посаді викладача Смольного інституту шляхетних дівиць Бортнянський особисто відбирав кандидатів у малолітні півчі, брав участь у роботі Санкт-Петербурзького філармонічного товариства, в діяльності Академії художеств (1804 р. за ухвалою надзвичайних зборів Академії його обрали її почесним членом), сприяв організації публічних концертів.
       Листування Бортнянського із статс-секретарем імператриці Вілламовим розкриває зовсім не відомий бік його діяльності. З цих листів видно, що він брав участь в оформленні Павловського і Гатчинського палаців, вів розрахунки з художниками та майстрами, закуповував картини для царських покоїв. Все це свідчить про високий авторитет Бортнянського в мистецьких колах. Перебуваючи в Італії, він також займався придбанням картин.
       Сучасники неодноразово згадували його домашню художню галерею, «не вельми багату числом, але дорогоцінну працями відомих майстрів».
       У тій частині листування Бортнянського з придворною канцелярією, що збереглася, міститься дуже мало інформації про його творчість. Це цілком зрозуміло, адже чиновників цікавив лише організаційний бік справ. Архівні документи свідчать, що окрім щодених занять з хором (30 років Бортнянський очолював капелу) він завідував усією економічною частиною, влаштовував побут співаків, вів канцелярські справи. Документи стверджують і те, що Бортнянський не лише був капельмейстером, директором Придворної капели, композитором, мистецтвознавцем — йому доручали переглядати та рецензувати усю культову і придворну світську музику, надсилали для ознайомлення й оцінки різні твори, обробки народних пісень.
       Творчий внесок Бортнянського визначається не лише високохудожніми творами усіх музичних жанрів. Поєднавши в собі неабияку обдарованість з високим професіоналізмом, він став першим у Росії композитором-універсалом, а його творчість — потужним рушійним фактором у розвитку вітчизняної музичної культури.
       Дмитро Бортнянський ніколи не був у повному забутті, але ставлення до нього змінювалося неодноразово. В XIX ст., в період гострої боротьби за національне в музиці, він здавався передовій російській критиці занадто «італійським». На рубежі XIX-XX ст. дослідники вже з більш значимої історичної відстані оцінили заслуги Бортнянського у створенні національної музичної мови: 1901 р. уперше було відзначено ювілей композитора — 150-річчя від дня народження. У 20-ті рр. нашого століття з'явилися на світ його світські твори, що тривалий час пролежали у палацових архівах. У 30-40 рр. твори композитора практично не звучали, хоча в музичній науці постійно визрівало історично-культурне осмислення феномена Бортнянського. І лише в останні десятиріччя з'явився інтерес до його творчості. Поставлено ряд опер, виконуються хорові концерти, камерно-інструментальні твори.

Б. Яремченко

"Історія України в особах IX-XVIII ст.". Київ, вид. "Україна", 1993.

Бортнянський Дмитро Степанович
Біографічна довідка

       Народився 1751 року в Глухові. Початкову музичну освіту здобув у Глухівській співацькій школі, яка готувала співаків для придворної хорової капели в Петербурзі. У юному віці його вирізнили з-поміж однолітків за сильний голос і музикальність і забрали до Петербурга в хорову капелу, де він навчався у керівника капели, італійського композитора, аранжувальника Ба-льдассаре Галуппі. Згодом Галуппі, за вказівкою цариці Єлизавети Петрівни, бере свого вихованця до Італії, де він навчається протягом десяти років у Венеції, Болоньї, Римі та Неаполі. В Італії було з успіхом поставлено опери Бортнянського на італійські лібретто «Креонт» (1776), «Алкід» (1778), «Квінт Фабій» (1779). Бортнянський бере участь у діяльності музичної академії в Болоньї. Його опери йшли у венеційському театрі «Сан Бенедетто». У 28-річному віці Бортнянський повертається в Петербург, де стає придворним капельмейстером, а з 1796 року — керівником придворної капели, складеної майже виключно з вихованців Глухівської співацької школи. 1782 року в Петербурзі вийшла друком його «Херувимська», 1784 року — триголосний хор «Хай виправиться молитва моя». Бортнянський був першим композитором у Росії, музичні твори якого почали виходити друком. За Бортнянського петербурзька придворна капела досягла високого рівня. Під час керівництва капелою Бортнянський написав багато інструментальних творів, опери на французькі лібретто «Сокіл» (1786), «Син-суперник» (1787), пасторальну комедію «Свято сеньйора» (1786) та ін. 1793 року в Петербурзі вийшли друком романси Д.Бортнянського. 1802 року було засновано Петербурзьке філармонічне товариство, на концертах якого з успіхом виконувалися хори Бортнянського. 1816 року композитора було призначено головним цензором видань духовних творів. Наприкінці життя Бортнянський продовжував писати романси, пісні, кантати. Він написав гімн «Співець у стані руських воїнів» на слова поета М.Хераскова, присвячений подіям війни 1812 року. В останні роки життя Бортнянський працював над підготовкою до видання повного зібрання своїх творів, у яке він вклав майже всі свої кошти, але так і не побачив його. Композиторові вдалося лише видати кращі зі своїх хорових концертів, написаних у молодості, як «Духовні концерти на чотири голоси, створені і знову виправлені Д.Бортнянським». Бортнянський помер 1825 року в Петербурзі, а повне зібрання його творів у 10 томах вийшло лише 1882 року за редакцією П.Чайковського.
       Музичні традиції в Україні сягають прадавніх часів, про що свідчать фрески із зображенням музикантів на стінах Софії Київської, літописні згадки про співців Бояна та Митусу. Музична освіта пізніше культивувалася у братських школах, Києво-Могилянському колегіумі, у спеціальних школах при Війську Запорозькому, де готувалися оркестранти. Музична освіта була однією з головних дисциплін  у системі освіти у Харківському, Переяславському колегіумах, у всіх духовних училищах та початкових школах. Високий рівень музичної освіти серед українців був великою несподіванкою для арабського мандрівника Павла Алеппського, який у 1654 і 1656 роках побував в Україні і відзначив це у своїх спогадах: «Спів козаків тішить душу і зцілює від журби, бо їх наспів приємний, йде від серця і виконується мовби з одних вуст; вони пристрастно люблять нотний спів, ніжні і солодкі мелодії». Визначну роль у розвиткові музичної освіти не лише в Україні, а й в Росії відіграла Глухівська спі-вацька школа, створена з ініціативи гетьмана Данила Апостола 1730 року. Учнів для неї підбирали з усієї України. Навчання тривало два роки. Крім співу, учні опановували гру на скрипці, бандурі, цимбалах та інших інструментах. Вихованці Глухівської співацької школи потрапляли до кращих хорів та оркестрів України та Росії, а особливо обдаровані — до придворної капели у Петербурзі. Існує припущення, що в Глухівській школі навчався Григорій Сковорода. Серед професіональних композиторів найбіль-ше вславилися вихованці школи М.Березовський, Д.Бортнянський та А.Ведель, найвизначніші представники українського та російського музичного мистецтва другої половини XVIII-початку XIX століття. Перші два потрапили з Глухівської школи до Петербурзької придворної співацької капели, пізніше їх, як найкращих учнів, було направлено на навчання до Італії. Березовський після тривалих складних випробувань був удостоєний звання академіка-композитора славетної у той час Болонської академії музики. Артем Ведель працював у Москві керівником церковного хору. Та найбільш тривалий і гучний успіх мав як композитор, хоровий диригент і педагог Дмитро Бортнянський. Природа наділила його талантом, працелюбністю та доброю вдачею, що сприяли йому у зростанні в сповненому інтриг дворі російських імператорів.
       Інструментальна музика Бортнянського мала великий успіх ще в Італії, де в театрах Болоньї, Венеції, Рима й Неаполя ставилися його опери «Алкід», «Креонт», «Квінт Фабій». В них композитор, йдучи слідами своїх видатних вчителів — композиторів Галуппі, Сарті та інших, спирався на традиції української духовної музики, перейнятими в середовищі Глухівської школи та у колі вихованців з Глухова у Петербурзькій придворній співацькій капелі. Щоправда, інструментальна музика композитора, попри офіційне визнання при царському дворі, серед пізніших російських композиторів не була популярною. Його опери і камерно-інструментальні твори, які нічим не поступалися, як тепер   очевидно, його хоровим шедеврам, виконувалися в той час лише у вузькому колі придворних аматорів музики. Російські музиканти і  композитори першої половини XIX століття закидали Бортнянському, як і пізніше Чайковському, його палкому прихильникові, «італьянщину», «м’якість і солодкавість». А Михайло Глінка іронічно називав Бортнянського «Сахар Медович Патокін». Проте церковно-вокальна, хорова музика Бортнянського, в якій він послідовно і завжди проводив свій зв’язок з українською духовною музикою   та хоровим літургійним співом українських православних церков, була дуже популярною ще за його життя. Їх співали й за межами церкви, у навчальних закладах, в аматорських хорах, у кріпосних капелах, у побуті. Їх перекладали для клавесина та фортепіано, гуслів та інших інструментів. Причина такої популярності крилася у класичній простоті й доступності мелодії. Але найголовніше те, що Бортнянський наповнював їх інтонаціями народних пісень, церковних кантів,  мелодіями багатоголосного українського церковного співу та кобзарського мистецтва. Усе це, переплавлене з впливами західноєвропейськими, зокрема й італійськими, витворило неповторний стиль творів Бортнянського, інтерес до яких не згасає і в наш час.
       Музична спадщина Бортнянського величезна. Він написав 35 чотириголосних хорових концертів для різних складів, які називалися в його час псалмами, 10 двохорових концертів, 14 чотириголосних концертів «Тебе Бога хвалимо», 29 окремих літургійних співів, триголосну літургію, духовні твори для жіночого хору з рефреном мішаного хору, обробки давніх церковних київських та болгарських наспівів та багато інших. Церковно-вокальний стиль Бортнянського є вершиною тогочасного мистецтва. Недаремно творами Бортнянського захоплювалися Берліоз та Бетховен.
       Незважаючи на прикладне призначення концертів, які створювалися здебільшого з нагоди якихось двірцевих урочистостей чи ювілеїв, вони володіють не лише видатними художніми вартостями, а й великим розмаїттям внутрішнього змісту. Для ранніх концертів Бортнянського характерний парадний блиск, урочистість, звукова барвистість святкувань при дворі Катерини II. Духом своїм вони нагадують одичну поезію тих часів, зокрема поезію Г.Державіна. У концертах та хорових творах пізнішого періоду композитор більше віддається своїм спогадам, насичує їх піднесеною й витонченою лірикою, в якій час від часу трапляються прямі ремінісценції українського народного та духовного мелосу.
       Бортнянський своєю творчістю утвердив традиції українського хорового співу в репертуарі Петербурзької хорової придворної капели, яка складалася у переважній більшості з носіїв українських   музичних традицій, перейнятих в Глухівській школі. Водночас Бортнянський заклав підвалини традицій багатоголосного хору в Росії. Він створив у капелі чудовий хор, який володів бездоганними техніч-ними і тембровими якостями, високою вокальною культурою. Постійна практична робота з таким колективом допомогла Бортнянському глибоко осягнути специфіку церковного хору, про що свідчать його кращі концерти 15, 16, 19, 24 і 30-й. Надто останній, тридцятий концерт, написаний у 1790-х роках. Він вирізняється особливою безпосередністю, щирою задушевністю. В ньому теплим ліричним струменем, немов духовний рефрен, звучить інтонація рідної Бортнянському української пісні.
       Майже півстоліття життя Бортнянського було пов’язане з музичною освітою, з найважливішими процесами становлення музичної культури в Росії. Водночас Бортнянський своїми коренями належить українській культурі, її давній музичній та хоровій традиції, яка пізніше розвинулася у творчості видатних українських композиторів М.Лисенка, К.Стеценка, М.Леонтовича, М.Дремлюги, Л.Ревуцького, К.Домінчена, Б.Лятошинського та ін.  



                    

Украина онлайн Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера Український рейтинг TOP.TOPUA.NET Arts.In.UA Lviv TOP