Фортепіанний дует Ольги Чіпак і Олексія Кушніра входить до світової десятки виконавців цього жанру Вона — ужгородка, він — львів’янин. У них багато спільного. Обидвох у дитинстві не зарахували до музичних шкіл. Вчителі музики не побачили в дітях особливих перспектив. Мовляв, хлопчик щось неідеально проспівав, а дівчинка не так проплескала. Батькам Ольги порадили віддати її до менш престижної Ужгородської музичної школи — №2, для так званих “неперспективних” дітей. А Олексію довелося повернутись до Львівської спеціальної музичної школи ім. Соломії Крушельницької через рік… Тепер імена Ольги Чіпак і Олексія Кушніра відомі у світі музичного мистецтва. Мало того. Вони — це єдиний в Україні молодий професійний фортепіанний дует, який представляє державу на престижних Міжнародних конкурсах. На п’ятьох із семи вони стали лауреатами першої премії. Зараз навчаються у Німеччині в аспірантурі тамтешньої академії — Вищій музичній школі. Ось інтерв’ю, що Ольга і Олексій дали газеті “Вечірній Ужгород”.
         — Музикування — це сімейна традиція?
         Ольга: — Ні, у моїй родині музикантів крім мене немає. Я просто змалечку “тероризувала” батьків, що хочу займатись музикою.
         Олексій: — Мої рідні — професійні музиканти. Батько — хоровий диригент, мати викладає дітям бандуру і сестра бандуристка, брат — скрипаль.
         — Де Ви познайомилися?
         Олексій: — Ми обидва вступили на один курс консерваторії, ще й до однієї викладачки професора Марії Крушельницької.
         — Як виникло рішення створити фортепіанний дует?
         Ольга: — Це дуже цікава історія. На другому курсі проходять факультатив “фортепіанний дует”. Узагалі, з усіх форм камерного музикування це одна із найважчих. Твори граються як на двох роялях так і на одному в чотири руки. Тому виникає ряд труднощів: неможливо вирахувати темп, манеру гри партнера тощо. Виконавці мають відчувати один одного. Певно тому серед фортепіанних дуетів або родичі, або подружжя. Коли спробували ми — це було жахливо. Ми не могли співіснувати, сварилися. Іспит здали під тиском. Я вже думала, що ми ніколи не гратимемо разом.
         Олексій: — Ми просто силою волі перетерпіли один одного.
         Ольга: — І тільки, коли вступили в аспірантуру, вирішили грати в дуеті. А раптом щось вийде. Через рік мали намір поїхати до Польщі на конкурс. Хотіли послухати інших музикантів, визначитися, чого прагнути, тому що орієнтиру не було, працювали самостійно. Нас називали самодіяльною творчою одиницею. Але конкурс в Польщі відмінили. Забракло фінансів. Ми були дуже засмучені. Та знайома порадила взяти участь у Міжнародному фортепіанному конкурсі в Римі.
         Олексій: — Коли ми там отримали першу премію, зрозуміли, що багато чого можемо. Це виявилось потужним стимулом.
         — Які були відчуття, адже ви їхали слухати інших виконавців, а стали найкращими?
         Ольга: — Для нас це було цілковито несподівано. Послухати інших так і не вдалося, бо ми грали передостанніми. Не обійшлося і без курйозу. Тоді ми привезли трохи завелику програму, а англійської ще добре не знали. Коли нам залишилося заграти ще один твір, нам сказали, що ми вже можемо закінчити. Перебуваючи в шоку від нерозуміння, все-таки почали грати. І тут наш виступ журі перериває оплесками. Я подумала — це повний провал.
         Олексій: — А я ні. Просто ми повинні були дотримуватись регламенту.
         — Як далі склалася Ваша концертна діяльність?
         Олексій: — Організатори конкурсу “Рим –98” записали компакт-диск нашого виступу. Ще призом були два концерти, які ми мали дати в Римі і Трієсті. Ольга: — На перший нам якось вдалось оформити візу через знайомого. Другого разу ми йшли офіційним шляхом. У консульстві переконували, що нам оплачують концерт, що ми не їдемо мити вікна, а маємо відповідне запрошення. Та нам відмовили. Якби ми, мовляв, їхали грати безкоштовно, не було б жодних проблем. В Італії виник справжній скандал. Там був орендований зал. За все заплачено. Нас навіть просили надіслати факсом пояснення для тамтешньої преси і телебачення, чому ми зірвали концерт.
         Олексій: — У нашому концертному житті гучнішого скандалу ще не було. Інші консульства більш організовані, ніж італійське. Незле працюють німці. А от американське найбільш забюрократизоване. Якщо там у них стоїть якийсь пункт, то його нічим не обійдеш. Наприклад, ми мали їхати у США на фінал конкурсу. Звернулись в Американське консульство в Берліні, бо на той час жили у Німеччині. У нас були всі відповідні документи і запрошення, а також рекомендації американців. Але у візі відмовили, аргументувавши, що маємо недостатню фінансову базу, немає дітей, немає майна.
         Ольга: — Найобразливіше те, що з усього світу на той конкурс були відібрані 10 найкращих дуетів. І не поїхати — для нас це було … Я тоді перший раз плакала.
         — Виконавці з інших пострадянських країн також скаржились на роботу посольств?
         Ольга: — У інших чомусь немає таких проблем. З Росії виїжджають вільно, зВірменії — прекрасно, навіть з Білорусії не тільки не мають жодного клопоту, їм ще й оплачують дорогу.
         — Чи можете порівняти, де легше дати концерт, скажімо в Римі, чи у нас?
         Ольга: — Вдома завжди важче.
         Олексій: — Вдома відповідальніше. Ти виступаєш перед людьми, які тебе довгий час знають.
         — А якби ви хотіли зорганізувати концерт в Ужгороді?
         Олексій: — З попереднім керівництвом філармонії це було неможливо. То ніби інструмент не в робочому стані, то ще щось. Словом, постійно знаходились якісь причини. Сподіваємося, що тепер такого не виникне.
         — Чи можете порівняти слухачів: їхніх і наших?
         Ольга: — У нас на концерти ходять професіонали. У них 95% слухачів — проста публіка. Водночас, вона музично краще освічена, у нас же люди, які не мають відповідної освіти, узагалі з музикою не ознайомлені.
         Олексій: — Найбільша різниця — у нас до виконавців ставляться прискіпливіше. Ідуть, аби знайти, що було не так, що не вдалося. Там          — навпаки. Особливу увагу звернуть на позитиви. Адже навіть майстри світового рівня насамперед — люди, і помиляються. Із п’ятьох концертів можуть бути два хороші і три провальні. Там такі огріхи пробачають.
         — На Вашу думку, які перспективи має класичне музикування, особливо на фоні повального захоплення поп-культурою?
         Олексій: — Після розвалу Союзу зараз в Україні відчувається найсильніша хвиля російськомовного простору. Це дуже прикро, бо я не вважаю те, що звідти іде, чимось вартим. В таких випадках згадую японців, які уміють в інших запозичити найкраще і водночас зберегти своє. А ми переймаємо усілякі там ток-шоу, плодимо радіо…
         Ольга: — А щодо поп-виконавців, то професійний музикант може на день писати по двадцять таких пісень .
         Олексій: — Золоті слова Поплавського: “Мій приклад є доказом того, що співати може кожен, в кого вкладені гроші..”
         — І які ж перспективи?
         Ольга: — Я не пам’ятаю, кому саме із радянських класиків належить фраза, що мистецтво належить народу, але це неправда. Народу воно ніколи не належало і належати не буде.
         Олексій: — Узагалі, тенденції залежать від того, хто керує державою. Глава держави любить Яна Табачника. От і все. Це є девіз української культури.
         Ольга: — На заході представники уряду ходять виключно на класичні концерти. А нашу еліту характеризує хоча б один такий факт. Якось у Києві паралельно відбувались два виступи: Ванесси Мей і у філармонії грав один із найвидатніших скрипалів світу — Гідон Кремер. На його концерті не було жодного із наших можновладців. Усі вони слухали Ванессу. Ніде в іншій країні такого трапитись не могло. Класичне мистецтво — це елітарне мистецтво. Складається враження, що в Україні воно зникло. Нічого не почуєш по радіо, не побачиш по телевізору, в пресі також про нього не пишуть.
         Олексій: — Хто десь ближче до Києва, до Міністерства, ще якось вибиває гастролі. Хоча, в принципі, зараз оркестри їдуть “на підсадку”. Ніхто навіть не знає, що вони з України.
         Ольга: — А Захід це використовує. Сидить там великий оркестр. Оплатити роботу тамтешнього скрипаля, це вдесятеро чи вп’ятнадцятеро дорожче, аніж взяти удвічі талановитішого українця, посадити у задній кут, сказати, що це німець і зекономити. А українець згідний грати за ці гроші .
         — Творчість яких композиторів найбільше подобається?
         — Ми любимо твори усіх майстрів, які граємо.
         — А як щодо українських?
         Олексій: — На превеликий жаль, наш жанр у сучасних українських композиторів непопулярний. Такі твори дуже важко знайти і вибір просто мізерний.
         — Чого найбільше хочеться досягти в житті?
         Ольга: — Постійно грати. Я не вірю, коли людина каже, що вона займається музикою тільки для себе. Вона все-таки прагне щось комусь сказати. Хотілося б, щоб і ми мали таку можливість.

Наталя Петрів



                    

Украина онлайн Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера Український рейтинг TOP.TOPUA.NET Arts.In.UA Lviv TOP